У цій передачі ми розповідаємо про польських альпак. Ні, це не помилка – саме так їх жартома називає Малґожата Катажина Яхімовська з села Воля Комборська у південно-східній Польщі, яка займається, між іншим, вирощуванням цих тварин – одомашнених південноамериканських копитних ссавців родини верблюдових, що водяться в Чилі, Перу і Болівії. Оскільки в її стаді є альпаки, які народилися уже в Польщі, то, каже вона, вони вже наші, польські...
Звісно ж, її перші альпаки приїхали з Чилі. Тоді, коли вона починала займатися їх веденням та вирощуванням, у Польщі цими тваринами тільки починали цікавитися. Хоч і нині альпак не так і багато — всього три тисячі на всю країну; людей, які їх водять, мабуть, не більше сотні...
Але в цій передачі буде не лише про альпак. Але і про життя поруч з ними, про дорогу з міста в центральній Польщі до села у східному регіоні, заміну стилю модерн на рустикальний та ще дещо інше.
Знайомтесь: Малґожата Катажина Яхімовська, мама дитини з особливими потребами, стоматолог за освітою та професією, скотарка за другим фахом, людина, яка дуже любить своє життя.
— Кільканадцять років тому катаючись на лижах я травмувала праву руку. Її вже не вдалося привести до повної справності. Оскільки я за фахом стоматолог, то була змушена значно обмежити професійну активність. А ще зрозуміла, що у своїй професії на пенсію я не вийду. Отож почала шукати альтернативу. Оскільки я завжди любила природу, тварин й завжди вони були мені дуже близькі (іноді більше, ніж люди), то, випадково прочитавши статтю про ведення альпак у Польщі, подумала: це щось для мене! Це мабуть єдині сільськогосподарські тварини, яких не вирощують на м'ясо. Це мало для мене абсолютно основне значення. У мене навіть кури доживають свого віку.
Після травмування пані Малґожата почала їздити верхи, відвідувала багато місць у Польщі, де є конюшні. Тоді ж вона потрапила у Низький Бескид. Цей регіон їй дуже сподобався, вона та її партнер мріяли придбати там будиночок у селі під дачу. Та не вдалося. Згодом знайшла інше місце, в селі Воля Комборська, що східніше Лемківщини, поблизу Коросна у Підкарпатському воєводстві. Нині тут мешкають. Хоч мало бути по-іншому...
— Ми планували придбати малий дім, куди будемо приїздити влітку відпочивати. І де думали перебратися після виходу на пенсію. Але склалося так, що знайшли це місце, купили землю, а відтак і придбали, великий дім, потім — малий. А в нас був ще один — у місті нашого проживання у місті Кєльце. Оскільки було складно утримувати усі три будинки, то цей міський продали.
Я іноді жартую, що мені не лише травмувало руку, але й ще щось сталося з моєю головою. Живучи у сучасному бунгало з інтер'єром у стилі «модерн», де переважають скло і хром, я перебралася у щось абсолютно протилежне — рустикальне, сільське, і справжнє старе, не його імітацію. Нашим двом дерев'яним домам приблизно по сто років. Один із села Святкова Велика на Лемківщині, другий — з місцевості Стара Весь (Старе Село) біля Коросна.
Хатинка для туристів
При чому, слід додати, вони комфортні для проживання, в них усі здобутки цивілізації. В одному з них – пансіон для туристів. Але туристичний бізнес є основним. Основними є альапаки. У господарстві пані Малгожати їх понад 20, на сьогодні їх поголів'я в Польщі – приблизно три тисячі.
– Це, безсумнівно більше, ніж тоді, коли ми починали... У нас є альпаки, які були привезені з Чилі в Південній Америці, де їх натуральне середовище. Спочатку ми придбали п'ять звірин. Бо вони дорогі. Їх ціна залежить від того, для чого вони призначаються. Чи для розведення, чи для сільського зеленого туризму — як принада господарства, чи для все моднішої альпакотерапії... У двох останніх випадках — вони значно дешевші: одна тварина коштує приблизно тисячу доларів. Інші — набагато дорожчі. Самиця — півтисячі євро. А найдорожчі — племінні репродуктори; бува, що один коштує навіть кілька десятків тисяч євро.
М'яка вовна альпак у три рази міцніша і у шість разів тепліша за вовну овець. Пані Катерина в'яже з неї шапки, шалі, рукавички, шкарпетки, светри, виготовляє ковдри. Вони дуже якісні, ексклюзивні і тому – не дешеві. При тому зізнається, що ведення альпак поки що не є успішним бізнес-проектом, але вона сподіваємося, що воно колись таким стане. І не вкриває, що найбільший дохід є не з виготовлення пряжі, а з продажу тварин-репродукторів.
Чи важко вирощування альпак, чи догляд за ними є складним і проблемним, зокрема для людини, яка 40 років свого життя провела у воєводському місті?
– Важко однозначно відповісти на це запитання.... Якщо ти піклуєшся про тварину, і вона в тебе здорова, то все дуже просто. Але коли вона починає хворіти, то стає дуже складно. Тому, що в Польщі є лише кілька ветеринарів, які спеціалізуються у лікуванні альпак, проте вони живуть далеко від нас. Від певного часу нам допомагає ветеринарка з міста Лісько (Леско), що також не поруч нас, бо приблизно 50 кілометрів. На щастя є можливість проконсультуватися по телефону, чим і ми, і наша пані доктор з Ліська радо користуємось. А ще наша товаришка організовує у Кракові спеціальні семінари для ветеринарів, у яких часто бере участь, зокрема, ветеринарка з Великої Британії, яка сама багато років опікується стадом чисельністю 800 альпак, і в якої дуже великий досвід, яким вона ділиться... Таким чином, можна сказати, формується ветеринарне знання про альпак. Коли ми починали, на жаль доводилося вчитись на власних помилках. Втрата звірини — це дуже прикро і коштовно.
Все частіше у Польщі альпаки використовують для терапії — насамперед з приводу їхньої лагідної вдачі, симпатичного вигляду. Спілкування з цими тваринами втихомирює, заспокоює, знімає напругу, воно особливо корисне при лікуванні осіб з розумовими захворюваннями, дітей з церебральним паралічем. Малґожата Яхімовська не займається альпакотерапією — в неї вдосталь праці. Її партнер Арек працює в м. Кєльце, приїздить лише на вихідні. Отже вона сама з понеділка до п'ятниці доглядає за сином з особливими потребами, вирощує тварин, в'яже і пряже, обслуговує туристів, ну і стоматології вона повністю не покинула.
І каже, що сама добровільно етапувалася на заслання в село, але від цього вона надщаслива.
Галя Леськів, диктори — Лідія Іванюх, Наталя Бень