Двадцяті роки минулого сторіччя, міжвоєнна Польща... які зимові види спорту тоді викликали зацікавлення? Ось про це і поговоримо. А поговоримо із гостями Польського радіо – авторкою книжки «Ігри життя і смерті? Спортсмени у Варшавському повстанні» Аґнєшкою Цубалою, а також доктором Академії фізичного виховання у Варшаві Камілем Подшуцьким. І власне нашого другого гостя хочу запитати про історію зимових видів спорту у Польщі...
Каміль Подшуцький: У Варшаві символічною датою розвитку зимових видів спорту був 1893-ій рік. Тоді було створено Варшавський союз ковзанярства. Це був елітний клуб, до якго належали вершки польської столиці, багаті містяни, підприємці тощо. Центром активності цього товариства була так звана Швейцарська долина у Варшаві, тут містилася ковзанка, концертна мушля, елегантний ресторан, словом вирувало товариське життя польської столиці.
А тоді проводилися змагання?
Каміль Подшуцький: Так, тоді вже починали проводити прерізні змагання. Причому, ці змагання називалися дещо по-іншому, ніж сьогодні. Наприклад, про фігурне катання говорилося, що це гарне катання на ковзанах, і вибиралися спортсмени, котрі «найгарніше» їздять. Причому ці змагання не сприймалися тоді так серйозно, як нині ми сприймаємо спортивні змагання. Тоді це була одна із розваг.
Але ж якщо були змагання, то були і переможці, а отже – відомі ковзанярі... спортсмени.
Аґнєшка Цубала: Якщо говорити про ковзанярство, то мушу сказати, що на той час це був надзвичайно популярний вид зимового спорту, особливо у Варшаві. Цей вид спорту початково пов’язувався із заможними людьми. Цікавою постаттю є польський актор Анджей Лапіцький, котрий походив із відомої варшавської сім’ї. У гімназіях для заможних дітей були додаткові заняття з хокею. І кожен добрий ліцей або гімназія мали свою хокейну команду. І коли варшав’яни вранці поспішали варшавськими вулицями у своїх справах, то бачили учнів, котрі крім портфелів на плечах, несли хокейні ключки.
Чи у Польщі в міжвоєнний період був популярним теж лижний спорт? І який саме – гірськолижний чи біговий?
Каміль Подшуцький: Так, у Варшаві наприкінці 19-го сторіччя і потім – у період міжвоєнного двадцятиріччя, центром лижного спорту був парк Собєського. У цьому парку був розташований трамплін. Невисокий, бо лижники, які з нього стрибали, «розганялися» на максимум 25 метрів. А ще додатковою перешкодою тут було дерево, яке росло поряд із трампліном. Менш вправні стрибуни часто на тому дереві й приземлялися. Крім лижних стрибків з трампліна варшав’яни могли повправлятися у санному спорті – в парку діяли спеціальні траси для санок.
Аґнєшка Цубала: Якщо дозволите, я би хотіла щось додати в контексті розмови про стрибки на лижах з трампліна. Нині в цій дисципліні спорту домінують чоловіки. Але у міжвоєнний період, тобто міжвоєнного двадцяріччя, стрибали теж жінки. Одна з героїнь моєї книжки Броніслава Сташель-Полянкова, була піонеркою цього виду спорту в Польщі. Це, взагалі дуже цікава жінка, яка популяризувала туризм у Татрах, зимовий туризм, зокрема. Вона теж намагалася розвинути моду на лижі, і завдяки пані Броніславі Сташель-Полянковій чимало варшав’ян відкрили для себе туристичні принади Закопаного.
Отже у двадцяті-тридцяті роки минулого сторічя Закопане поволі перетворюється на модний курорт..
Каміль Подшуцький: Так... До Закопаного туристи могли доїхати потягом, взимку діяли спеціальні знижки. Це був спеціальний лижний потяг, який курсував між зимовими курортами. Його траса починалася у містечку Звардонь, що у Сілезьких Бескидах. Потім він їхав до Криниці, згодом – до Закопаного і так далі. А траса закінчувалася у Ворохті, Славську, Яремчі, тобто вже на сьогоднішній українській території, у Горганах, в Чорногорі. Потяг їхав дванадцять днів, він робив зупинки на кілька годин в кожному із цих курортів.
Цікаво... а черги щоби з’їхати з гори були такі ж як нині? Як виглядали тодішні підйомники і чи взагалі вони були?
Аґнєшка Цубала: Тоді зовсім по-іншому виглядала ця їзда на лижах. Спочатку не було ані черг ані підйомників. Сучасні лижники намагаються якомога швидше з’їхати на лижах з гори. Але тоді люди брали із собою наплічники, до тих наплічників прикріплювали лижі, і так ішли на вершину гори, з якої потім з’їжджали. А оскільки вгору йшлося кілька годин, то, відповідно, з’їзд мав бути приємним і довгим. Крім цього, лижі тоді були дерев’яні, вони часто ламалися, тому лижники завжди мусили мати при собі рюкзак із запасними частинами.
Як ситуація виглядала під час війни? Чи поляки займалися спортом? Чи влаштовували змагання? Адже під час окупації у Польщі було заборонено проводити спортивні змагання, правда?
Аґнєшка Цубала: Так. Треба наголосити, що Польща була єдиною країною під окупацією, в якій німці заборонили проводити змагання і діяти спортивним клубам. Поляки, натомість, в цій галузі були дуже активними і вміли обійти заборону. Це стосується і літніх видів спорту, і зимових. Наприклад, у 1940 році, кожної неділі, від 9 ранку до першої години дня, у Варшаві відбувалися хокейні матчі. Звісно, їх ніхто не називав матчами, це були «покази», але біля льодового майданчика стояв стіл, за яким сиділи судді. Таким ж способом проводилися змагання у ковзанярстві. Я знайшла таку інформацію, що судді записували бали на... коробках з-під сірників або цигарок. А нагородами для переможців були не медалі, а шоколад.
Jedynka/Яна Стемпнєвич