Умберто Еко - науковець, лінгвіст, спеціаліст з семіотики та історії середньовічної Європи, свій літературний розголос завдячує перш за все таким романам, як «Маятник Фуко» та «Ім’я рози».
Польський письменник та перекладач Ярослав Міколаєвський, який протягом кількох років був директором Польського Інституту в Римі підкреслює, що початки діяльності Еко не були зв’язані з наукою.
- Він був журналістом. Його великою мрією було займатися шляхетною журналістикою у сфері культури. Будучи журналістом – це було на початку 60-их років – він був творцем нового авангарду, шукав нової мови, яка була б сучасною мовою. Еко починав пригоду з семіотикою тоді, коли приїхав на конгрес до Варшави, це було, мабуть 1968 року. Еко весь час, значною мірою, почувався журналістом.
Умберто Еко це рідкісний приклад людини, яка знаходила для себе місце в багатьох різних світах – додає журналіст і перекладач Павел Браво.
- Він поєднував у собі світ академічної науки та неймовірної ерудиції у кількох сферах зі світом масової культури, з присутністю інтелектуаліста в публічній сфері.
Дослідник польської поезії, італієць доктор Леонардо Масі згадує незвичайну поведінку Умберто Еко, коли його улюблена поетеса Віслава Шимборська відвідала Болонський університет.
- Несподівано, представник Болонського університету піднявся. Умберто Еко встав і вклонився поетесі.
Зустріч лауреатки Нобелівської премії з літератури Віслави Шимборської з письменником та мислителем Умберто Еко в ефірі Польського радіо згадує також колишній співробітник поетеси, сьогодні голова Фонду Віслави Шимборської, Міхал Русінек.
- Дійсно, коли Віслава Шимборська поїхала з візитом до Болонії, директор Польського Інституту, Ярослав Міколаєвський подзвонив до Умберто Еко і запросив його на зустріч з Шимборською.
Умберто Еко зразу прийняв запрошення і запитав чи може прочитати поетесі вірш. І дійсно, він прочитав тоді фрагмент її твору під заголовком «Możliwości» (Можливості). Це такий вірш, де поетеса перераховує «Я волію коти, волію Достоєвського… », тощо. Еко завершив цей вірш, додаючи свою фразу «Я волію Шимборську». Це було дуже миле. Потім вони хвилинку порозмовляли, на жаль, з допомогою перекладача. Але також вони запланували спільну літературну подію: в Італії або в Кракові. На жаль, проект не вдалося реалізувати з приводу смерті Шимборської.
Минулого року Умберто Еко був удостоєний званням Почесного доктора Лудзького університету - саме тоді він прийняв запрошення від Фонду В. Шимборської взяти участь у фестивалі, присвяченому творчості поетеси.
- Я також був запрошений на цю церемонію. Тоді я подарував Еко, від імені Фундації Віслави Шимборської, одну витинанку поетеси, і я запросив його на фестиваль Шимборської, який проходитиме в Болонії у травні цього року – він зрадів і прийняв запрошення, проте, на жаль, тепер буде лише його патроном.
З зустріччю Віслави Шимборської та Умберто Еко пов’язаний певний анекдот, який показує характер їхнього знайомства. Міхал Русінек.
- Коли Умберто Еко і Віслава Шимборська вже пообнімалися, тоді Умберто Еко зітхнув: ахх, якби я був молодшим на 20 років… На це пані Віслава швиденько відповіла: вистачило б 10 років…
Творча спадщина, яку залишив по собі Умберто Еко – величезна. Це був вчений, інтелектуал і водночас зірка.
- Це був феномен у сучасному світі, тому, що по-суті він був своєрідною зіркою. Тобто його знали майже всі в Італії і не лише там. Я пам’ятаю, коли 20 років тому я їхав автобусом з Кракова до Неаполя і я запитав водія чи знає такого письменника як Умберто Еко, водій мені відповів: це не письменник, він – журналіст.
Він сказав мені це тому, що знав фейлетони Еко. Його дійсно знали. Я не вірю, що всі читали його твори з теорії літератури, але він також виконував роль авторитету. Дехто каже, що він не дуже любив цю роль, зокрема протягом останніх років, оскільки до нього зверталися по коментар у кожній справі. Але дійсно, Еко вдалося, з одного боку використовувати академічну мову, яку розуміло вузьке коло спеціалістів, але, з іншого боку, говорити про такі справи мовою фейлетону – саме тому його знало і читало широке коло людей.
У одному з текстів Еко написав «Я займаюся критикою ЗМІ за посередництвом ЗМІ, на щастя, можна це робити». Мало хто знає праці науковця з теорії літератури, проте романом «Ім’я рози» захоплюється широке коло читачів. Міхал Русінек.
- Це незвичайний роман. На мою думку важливим є те, щоб цей роман читати разом з післямовою Еко. Бо він не лише написав сам роман, але також післямову, в якій пояснює звідки взявся сюжет і як читати книгу. Отже Умберто Еко виступає тут у двох ролях: в ролі письменника і критика своєї творчості. Не кожен письменник міг би собі таке дозволити.
Варто звернути увагу на менш відомий твір Умберто Еко під заголовком
«Нескінченність списків» (італ. «La vertigine della lista») - він дещо нагадує «енумерацію», тобто стилістичний засіб, який використала Віслава Шимборська.
- Звісно, він нагадує «енумерацію». І цей вірш, про який я перед хвилиною нагадав, це і є вірш, який Умберто Еко використав у виданні «Нескінченність списків». Саме тоді, коли Шимборська була в Болонії, письменник завершував роботу над цим твором. Для Умберто Еко Шимборська була майстром «енумерації», саме тому він її помістив у цьому виданні.
Умберто Еко відійшов у вічність в Мілані, 19 лютого, на 85 році життя.
Прощання одного з найвидатніших італійських письменників, відбулося 23 лютого, у дворі Замку Сфорца в Мілані. Згідно з бажанням письменника церемонія поховання мала світський характер.
опрацювала Л.З.