Цього року минає 95 років від народження видатного польського мистецтвознавця Яна Бялостоцького – постаті, про яку не можна не згадати. Адже професор Бялостоцький, проживши, зрештою, не надто довго, став для інтелектуальної культури часів ПНР – а завдяки своїм працям і учням лишається й до сьогодні – однією з найвизначніших віх.
Учень філософів Владислава Татаркєвича і Тадеуша Котарбінського, а також мистецтвознавця Міхала Валіцького, професор Варшавського університету, член-кореспондент Польської академії наук та куратор Галереї іноземного мистецтва Національного музею у Варшаві – вже цього може бути достатньо, аби непересічність цієї постаті виглядала як щось безумовне. Однак, до цього слід додати, що Бялостоцький – дослідник ренесансу, барока і романтизму – був одним із найвідоміших на Заході польських вчених. Та найбільш затребуваних. За комуністичних часів, не емігруючи з Польщі, він викладав, зокрема, у Йейлі, Прінстоні та Коллєж де Франс. Але й це не представляє масштабу професора в повній мірі.
Детальніше нам розповість про нього учениця Бялостоцького, відома польська історик мистецтва професор Марія Попшенцька з Варшавського університету.
- Коли минулої середи Варшава прощалася з Анджеєм Вайдою, священник Лютер у прекрасній проповіді говорив про покоління 20-х років, про покоління людей, які тоді народилися. Ними були як Анджей Вайда, так і Ян Бялостоцький. Можливо, ми не усвідомлюємо, що професор Бялостоцький був старший від Вайди лише на п’ять років. Отже, ксьондз Лютер говорив про покоління, типовим представником котрого був Ян Бялостоцький, як про покоління, що сформувало польську культуру другої половини ХХ століття попри всілякий спротив режиму, і котре принесло до Польської народної республіки інтелігентський етос і виховало в цьому дусі два або навіть три наступні покоління. Цей етос полягав у тому, що без жодних декларацій, як щось цілковито природне, приймається понадіндивідуальна відповідальність: ми живемо не лише для себе, але завжди живемо також для інших. Я маю на увазі митців, вчених, інтелектуалів того часу. А слід пам’ятати, що вони були поколінням, якому ми завдячуємо існування такої формації, що вимагає від нас – звісно, лише тоді, коли це необхідне – бути спроможними полишити свої улюблені заняття і мистецтво, свої книжки чи свої наукові і художні праці та присвятити себе суспільним справам.
- Як саме це виразилося у біографії професора Бялостоцького?
- По-перше, мені здається, що професор Бялостоцький не дозволив собі жодного патетичного виразу, ніяких великих слів. Він був людиною неймовірно стриманою у тому, що казав. Натомість, за річ абсолютно натуральну, таку, що не вимагала жодних декларацій, він вважав, що має працювати тут, серед своїх і для своїх. Тоді, коли ми прощалися з професором, хтось написав, що перед ним була можливість очолити найважливіші кафедри світу. Що він міг працювати всюди, проте завжди повертався до дуже малопривабливої країни, якою була Польща у 60-70-і роки. Він повертався не лише тому, що вважав це за свій обов’язок. Був такий чудовий жовтневий вечір, коли у палаці в Лазєнеках професорові вручили пам’ятну книгу. Хтось тоді сказав, що він, об’їхавши весь світ – а в ті часи це було рідкістю – найбільше любить дві панорами. Одна з них – це вид з так званої професорської дороги у місцевості Нєдзіця. Якщо пройтися нею трохи вгору, то можна побачити обидва замки. А другий – це вид на Сад Красінських з його квартири на вулиці Бароковій у Варшаві. Отже, він сам вважав, що це такі місця, де він почувається вдома.
- А як це проявлялося у відчутті ним обов’язку щодо інших, суспільного обов’язку?
- Я вже не казатиму про його університетську та музейну працю, а хочу лише підкреслити те, що вже було тут сказане: його діяльність на користь середовища мистецтвознавців була безцінною. Професор Бялостоцький протягом понад 20 років очолював Об’єднання істориків мистецтва, надавши йому певний науковий формат та динаміку, яка перед цим не була йому притаманною. Це останнє, зрештою, вже, мабуть втрачене. Однак, не тому, що немає професора Бялостоцького. Через те, радше, що такого роду об’єднання, спілки – парадоксально – свої найліпші часі мали у Польській народній республіці. Вони були такими нішами, в яких можна було почуватися у себе і, по суті, бути вільними. Натомість, надання наукового формату проявлялося, по-перше, під час наукових сесій, що тоді почали відбуватися щороку та об’єднувати довкола себе ціле середовище. Для професора було надзвичайно важливо, аби в цьому брали участь Ряшів, Кєльце, Люблін, Щецін – аби всю Польщу охоплювала мережа зв’язків, які не зводилися б до самих лише університетів, але об’єднували всю спільноту. Таким чином до наукової праці залучалися люди, котрі працювали в невеличких осередках, котрі навіть не малу доступу до якихось порядних бібліотек, але зосереджувалися на дуже цінних фактографічних локальних дослідженнях.
- Це така його ініціатива, яку б можна було назвати егалітарною. Тобто всі, хто лише мав бажання, могли завдяки цьому стати частиною спільноти польських мистецтвознавців. Проте, якщо йдеться про його організаторські та викладацькі заслуги у тогочасній Польщі, це був далеко не єдиний приклад.
- Його другою ініціативою, яку нам вдається продовжувати, були методологічні семінари. Саме так: загальнопольські сесії мали дуже демократичний і відкритий характер, а тут йшлося про дуже вузьке коло учасників, котрі таким чином отримували ґрунтовну методологічну підготовку. Адже рівень методологічної свідомості польських істориків мистецтва був дуже низьким, тому в його піднятті професор Ян Бялостоцький вбачав свій науково-дидактичний обов’язок.
- Яке це мало значення для польського інтелектуального середовища тих часів?
- У зв’язку з цим я би хотіла тут сказати про ще одну річ: професор справді мав світову славу. Не так, як часом це кажуть просто для красного слівця. Ні, він справді був вченим зі світовою славою. Але навіть із цим він дбав про нас. Ті, хто жив у ПНР за тих часів, добре знає, чим були виїзди за кордон. Про те, яку вони мали цінність. Отже, професорові неодноразово вдалося вивозити на міжнародні конгреси мистецтвознавців великі групи дослідників, що складалися з кільканадцяти осіб. І тільки йому відомим способом він здобував на це гроші від організаторів. А разом з цим він дбав про те, аби ми могли виступати зі своїми доповідями й не бути там бідними родичами. Саме завдяки цьому, беручи участь у конгресах в Болоньї, Відні чи у Страсбургу, польські історики мистецтва увійшли до міжнародного обігу. Це таке свідоцтво як про його характер, так і про почуття обов’язку перед іншими.
- Говорячи про останнє слід згадати й про те, що Ян Бялостоцький очолив Незалежний конгрес польської культури напередодні введення військового стану в 1981 році. До слова, черговий раз такий конгрес проводився у Польщі лише кілька тижнів тому.
- Наприкінці 1980 року, дуже швидко після підписання Ґданських порозумінь, було організовано Погоджувальний комітет творчих і наукових спілок. Протягом року до нього увійшло 41 об’єднання. Це винятковий епізод у творчому та науковому житті Польщі. Цей Погоджувальний комітет сформував організаційний комітет незалежного конгресу польської культури. Як виглядала така організаційна праця можна собі уявити, адже не всі навіть мали телефони. А очолити його згодився професор Бялостоцький. І тут я би хотіла процитувати його слова для часопису «Życie Warszawy» у відповідь на запитання про його згоду на виконання цієї функції. Це демонструє його простоту, скромність, щирість. У повсякденному спілкуванні він був неймовірно звичайною людиною: «Мене попросили. Я відчуваю потребу громадської роботи на користь культури, але зовсім не думаю, що роблю це найліпшим чином, та що найліпше для цього підходжу. Я не є ані політиком, ані тактиком. Я переконаний, що це слушна ініціатива. У наших дискусіях говориться, що конгрес має бути знаком оклику. А я кажу, що, радше, він має бути тире. Крик призводить до короткої реакції. А тут, радше, потрібно як найдовше задуматися. Цю метафору слід запам’ятати. Оскільки на конгресі збереться чимало людей, чия чесність і розум не викликають жодного сумніву, гадаю, що їхній голос буде почутий». Як ви знаєте, їхнього голосу не почули. Конгрес було перервано після двох днів засідань через введення в ніч з 12 на 13 грудня 1981 року військового стану. Матеріали конгресу було конфісковано з квартири Бялостоцького і, ймовірно, знищено. Однак, звісно, завдяки тому, що перебіг конгресу документувався, зокрема, телебаченням, його вдалося відтворити.
Антон Марчинський