Дорога святого Якова – Каміно-де-Сантяґо іспанською – це паломницький шлях до іспанського міста Сантьяго та мису Фіністерра - Кінця Землі, який письменниця та перекладачка Дзвінка Матіяш пройшла разом з чоловіком Євгеном Іларіоновим. Подружжя обрало найдовший і найпопулярніший північний маршрут Каміно завдовжки 900 кілометрів. «Досвід унікальний і ним обов’язково треба було поділитися», - каже авторка.
Дзвінка Матіяш: Дорогу святого Якова можна сприймати, як туризм, як спорт, як якусь пригоду. Багато хто так і робить. Можна тримати в пам’яті містичний аспект, мати -релігійну мету, бо покаяння в гріхах теж річ корисна. Але цікавий саме містичний аспект, бо апостол Яків справді був, він ніде не дівся і він зацікавлений у тих людях, які туди йдуть. 250 тисяч (щороку), порівняно з населенням Земної кулі, не так і багато. Але це певний сегмент, який цей досвід навіщось отримав і щось з цим досвідом робить.
Книгу «Дорога святого Якова» Дзвінка Матіяш присвятила чоловікові Євгенові Іларінову, без якого, як вона розповідає, ця проща-мандрівка б не відбулася. Каже, що самостійно подолати маршрут завдовжки 900 кілометрів було б дуже важко як фізично, так і психологічно. Фотографіями Євгена книгу проілюстровано.
Євген Іларіонов: Якщо вже йдеш удвох, то треба допомагати один одному. З одного боку, всі люди різні, в них різні можливості. Наприклад, якщо подивитись, як ми пройшли і на людей, які там ідуть, то досить небагато людей ідуть більше як удвох. А ті, хто йдуть удвох, це переважно пари. Навіть друзям іти удвох буває важко не, можливо, через якісь психологічні конфлікти, а просто через різний темп. Це не важливо, коли йдеш на прогулянку на кілька кілометрів, але важливо, коли йдеш кілька сот кілометрів. Дорога вимагає певного стану. Тому переважно, якщо люди йдуть, то йдуть в парі.
Дзвінко, коли Ви йшли на цю прощу, Ви знали, що будете писати книгу?
Дзвінка Матіяш: Звичайно, по-перше, тому що я вмію це робити (усміхається). Потрапити на Каміно-де-Сантьяґо стало набагато простіше, бо для українців діє безвіз. А ще я точно знаю, що цим досвідом треба ділитися, оскільки він важливий. Так само я відчувала, що з виходом книги теж з’явиться новий досвід. Ми вже познайомилися з різними цікавими людьми на презентаціях «Дороги святого Якова». Тобто є таке відчуття, свіже-свіже, коли вражають зустрічі з людьми, яких би ти взагалі ніде не побачила. І цілком може бути, що нікого з них ми в житті більше ніколи не зустрінемо. А оці спогади залишаться.
«Писалася книжка нелегко», - розповідає авторка. Можливо, навіть найважче з усього написаного раніше. Каже, що багато викинула з уже майже готової версії, бо хотіла уникнути сентиментальності та пафосу.
Дзвінка Матіяш: Я дуже довго не могла знайти форму, як це має бути. Спершу я не хотіла писати про нас. Хотіла вигадати якусь пару. Почала писати, а потім зрозуміла, що воно не працює. Ти все одно мусиш повертатись до себе. Я від цього відмовилася і почала шукати далі, як це має бути. Я точно знала, що це не має бути репортажна проза. І вийшов такий мікс подорожніх нотаток та художніх історій.
Пане Євгене, а Ви втручалися в творчий процес, коли Дзвінка працювала над книгою?
Євген Іларіонов: Дзвінка просто питала мене, коли треба щось пригадати, в якому місці це було і де це місце на карті. Допомагав, можна сказати. А втручався? Так, втручався. Я, можливо, був першим редактором і, як Дзвінка каже, жорстоким. Бо мені здавалося, щось деякі речі занадто сентиментальні. Висловлював свою думку, а це вже було її рішення залишити той уривок чи ні.
Письменниця каже, що після виходу книги до Дороги святого Якова подумки повертається частіше. Люди на презентаціях щось запитують, тому пережите і відчуте оживає.
Дзвінка Матіяш: Зараз цей досвід переосмислюється, бачиться по-іншому, як палімпсест. Один шар знявся, бачиш інший, глибший і думаєш, що це вже межа. Знявся наступний, а ти ще за якимось наступним бачиш, що в дійсності це зовсім не межа. Книга починається з того, що дорога святого Якова не має кінця. Вона таки дійсно його не має, так як я це бачу. Це не метафора. Мені здається, що буде ще багато різних цікавих сюрпризів, із нею пов»язаних.
Іспанською сузір’я «Чумацький шлях» зветься «Дорога Якова». Дзвінка каже, що для неї це загадка.
Дзвінка Матіяш: Щось в цьому є таке, чого не можу пояснити. Тобто це таємниця, яка змушує про себе згадувати. Каміно де Сантьяґо - Дорога святого Якова – це та дорога, яка маркована в небі зорями Богом і щось він хоче сказати.
Розпитую Дзвінку та Євгена про найяскравіші враження.
«Їх багато і треба ділити на категорії», – жартує подружжя.
«Передусім це зустрічі і знайомства з людьми, паломниками, які йдуть дорогою святого Якова. Ще - розкішна романська архітектура навіть у найменших містечках та селах, неймовірна краса ландшафтів, нові запахи та нові смакові відчуття».
Євгенові одразу спадає на думку розкішний кафедральний собор Богородиці у Бургосі, ліс каштанів з велетенськими стовбурами у Галісії, який було насаджено кілька століть тому, і завершення дороги на мисі Фіністерра, що перекладається як Кінець Землі.
Євген Іларіонов: Було дуже сильне відчуття, коли ми дійшли до океану. Іще його не було видно, а вже чути. А потім його стало видно через ліс. Це щось таке, що трудно передати. Ти пройшов 900 кілометрів і ось. Пізніше, коли прийшли до самого Сантьяго, всі питають, а що ви відчули. А я це відчув, коли ми дійшли до океану.
Дзвінка наголошує, що до сприйняття краси у всіх її проявах на Дорозі святого Якова себе треба готувати.
Дзвінка Матіяш: Ці неймовірні собори своєю красою приголомшують. В книзі є про це, про тих, хто не вміє бачити красу чи її довкола себе підтримувати. Зрештою, далеко ходити не треба. Видно на вулицях наших міст. Часом це навіть якісь показові речі. В цьому є якась ущербність. А там, у тому всьому, що ми бачили, у тій красі нема ущербності і ти відчуваєш, що до неї треба трохи підрости.
Щодо гастрономічних відкриттів, то це - консервовані галісійські восьминоги. Дзвінка Матіяш: Цікаво, що нас обох тоді вразило, що консерви за півтора євро нам здалися смачніші, ніж страва в ресторані за 10.
Євген розповідає, що харчувалися вони зазвичай, де йшли. Це села або маленькі містечка з одним рестораном, який зорієнтований на пілігримів так, щоб це було недорого. Переважно це проста їжа, подекуди щось цікаве. В одному селі заклад для паломників був зачинений і подружжя зайшло в єдиний сільський ресторанчик, який тримає одна родина упродовж вже чотирьох поколінь.
Євген Іларіонов: Окрім нас була велика група паломників-літніх іспанців, а для кожного іспанця обов’язок бодай раз у житті пройти Дорогою святого Якова. Так от, в кінці частування, а воно було неймовірно смачним, для нас зробили ритуал з підпалюванням кальвадосу. Я знаю, що таке кальвадос, але той, яким нас пригощали, був неймовірний.
На Каміно-де-Сантьяґо існує певний етикет. Там не прийнято питати, чому, з якою метою чи яким наміром людина вирушає з наплечником на прощу, долаючи пішки щодня по 20-40 кілометрів. Якщо пілігрим захоче, то розповість сам.
Є в книжці «Дорога святого Якова» зворушлива розповідь про хвору дівчинку Олесю, за здоров’я якої моляться ті пілігрими Каміно, яким стала відома її історія. Дзвінка Матіяш: Герой вигаданий, який йде задля Олесі, а дівчинка невигадана. Ім’я, звісно, інше. Вона проходила хіміотерапію. Самі розумієте, коли нема волосся, хусточка на голові, кісточки обтягнуті шкірою. Це болісно. Але ж є казкотерапія, яка зараз дуже популярна. Всім відомо про музикотерапію, звукотерапію та арттерапію. А коли ти пишеш і вкладаєш певну інтенцію, то воно працює. Це я знаю з досвіду. Я думала про цю дитину і інтенція така була, щоб їй стало краще. Дівчинці й справді покращало і зараз медичні показники дуже хороші.
А той хворий на рак паломник Рішар?
Євген Іларіонов: Неймовірно цікавий чоловік. Ми познайомилися в дорозі і він сам розповів свою історію. За прогнозами лікарів він не міг ходити ні на які дороги. А він життєрадісний такий. Ми бачили, як він той кальвадос смакував. Хворі люди зазвичай по-іншому поводиться. Його історія – це чудо якесь.
Чудеса на Каміно-де-Сантьяґо явно трапляються. Але деякі з них приховані – твердить Дзвінка. Для тих, хто прочитавши «Дорогу святого Якова», вирішить піти одним із маршрутів Каміно, авторка радить спершу спробувати менші дистанції, згодом – піти на більші, уже з наплечником. Можна піти на прощу до Унева , до Гошева, до Зарваниці. Якщо з Києва, то до Вишгорода. Головне, аби було бажання. Дзвінка Матіяш: В нас вже є невеликий шматок Каміно-де-Сантьяґо в Україні. Це 100 кілометрів від Львова, вірніше від Холодновідки, до українсько-польського кордону. Маркування власним коштом зробили два хлопці , які неодноразово проходили Дорогу святого Якова. А ще в одному з альберґів (притулків для паломників) ми побачили карту з різними маршрутами до Сантьяґо. І там був середньовічний маршрут Via Regia, який починався з Києва.
Хто пройшов Каміно-дорогу святого Якова, вже з неї не зійде. Кожен новий паломник відкриває її таємниці заново. Ділитися добрим досвідом – це обов»язок. Це цитати Дзвінки Матіяш.
Як зробити так, щоб твій досвід дав щось комусь у тому суспільстві, де ти живеш? Я говорю про українське суспільство, яке справді травмоване довгий список чим. І всіма подіями 20 століття, і тоталітарним режимом , і посттравматичним синдромом, який з АТО пов»язаний , і з Майданом та постійним розчаруванням в тих, хто має зробити наше життя кращим. Це справді суспільство, яке потребує ліків і рецептів. І мені просто цікаво, як на це можна вплинути через свою творчість, через такий унікальний шлях, яким є Дорога святого Якова. А вона, мені здається, має і може відроджувати оцей вітальний оптимізм, якого нам так катастрофічно бракує.
Запрошуємо послухати звуковий файл розмови
Галина Баланович