Його називали співцем Гуцульщини. Цей польський прозаїк та есеїст, етнограф, а також гуманіст є автором тритомної епопеї про Гуцульщину «На високій полонині», що представляє картину вірувань, легенд, а також справжніх постатей світу Карпат. Яким був гуцульський шлях Станіслава Вінценза та чому його серце «викрала» саме Гуцулія?
Станіслав Вінценз народився 30 листопада 1888 року у Слободі-Рунґурській (нині це село Слобода Коломийського району Івано-Франківської області). Його прадідом був француз Шарль-Франсуа де Вінсенз, який після французької революції одружився у Відні з полькою. Історія закинула родину Вінцензів на колишні східні землі Австро-Угорської імперії та Речі Посполитої.
Станіслав Вінценз був, передусім, гуманістом, - говорить професорка Ева Пачоска з Варшавського університету:
«Гуманіст, який виріс на класичних взірцях і шукав класичну ідею краси, добра, правди. Цьому він завдячував своєму вихованню у класичній гімназії. Але також такою була атмосфера, духовний та інтелектуальний горизонт польських еліт перед Першою світовою війною, зокрема на кресах».
Початок інтелектуального шляху Станіслава Вінценза пов’язаний зі Львовом.
«Львів тоді був насправді столицею польського центру культури, науки і літератури. Це були еліти еліт. Нині, приїжджаючи у Львів, поляки часто думають про нього як про польський пам’ятник кресів, як про Львів у контексті польської історичної пам’яті. Проте часто забуваємо, що це було місто чудових університетів, сучасної культури. Це було єдине місто, в якому розвивалися такі сучасні науки як антропологія культури та психологія. Перша університетська кафедра психології була відкрита саме у Львові. Це було місто університетських філософів, художників та літературних критиків. Часто кажуть, що у Львові був певний союз мистецької мансарди та професорської кафедри. У зв’язку з цим, у Львові перекладали та дискутували на тему інтелектуальних та літературних новинок», - підкреслює проф. Пачоска.
Львів, який був так далеко на сході Європи, мав постійний контакт з культурними центрами у Відні та Парижі. Усі місцеві інтелектуали мали дуже широкий та глибокий гуманістичний горизонт. І це був той світ, з якого вийшов Станіслав Вінценз.
«У Львові усі інтелектуали, поети усвідомлювали важливість цього місця. Це було дуже особливе місто, завдяки своєму розташуванню та віддаленості, а також своїй близькості до різних польських проблем. Це було незвичайне місце зустрічі сучасності з історією. Наприкінці XIX сторіччя у Львові проходила велика загальна виставка. Вона була неймовірною. З одного боку, там був павільйон з Рацлавицькою панорамою, тобто пам’яттю минулого, а з іншого боку були павільйони, наповнені винаходами. Це показувало поступ найсучасніших технічних ідей», - звертає увагу Ева Пачоска.
Станіслав Вінценз ще у дитинстві захопився культурним багатством прикордоння. Нечужими йому були впливи волохів, угорців, євреїв, ромів, словаків, вірмен, українців, чехів, поляків та австрійців. Однак його серце «викрала» Гуцульщина з її полонинами та лісами, які вкривали схили гірських пасм Горганів.
«Це світ його дитинства. Його родина мала маєток у Криворівні. У його творі „На високій полонині” описане весілля у дідича, який запрошує старих гуцулів. Це, ймовірно, він пише про весілля своїх батьків, яке відбулося у 1880-их роках. Це весілля у книжці є головним елементом сюжету та кульмінаційним моментом. Коли він описує це весілля, то каже: „Колись був такий добрий світ, такий світ, коли дідич запрошував цілу околицю на весілля, коли між людьми не було заздрості, ненависті, коли усі могли порозумітися”. І це власне цей час весілля батьків письменника. Час передвстановленої гармонії, передвстановленої світлості світу», - зазначає професорка з Варшавського університету.
«На високій полонині» - це надзвичайний твір, який Станіслав Вінценз писав протягом усього свого життя. Перший том він закінчив 1930-их роках, другу та третю частини - перед смертю. Пробні екземпляри йому принесли вже до лікарні. З одного боку, книжка вписується у польську традицію класичної літератури про Карпатські гори. А з другого боку, у ній проглядається широкий гуманістичний горизонт.
«Одним вухом він слухає розповіді горян про опришків, про розбійників, людей, які мають свій кодекс честі, які ведуть свою власну боротьбу за світ. Натомість його друге вухо слухає Гомера, розповіді про античних героїв та напівбогів. Пишучи про гуцульських героїв, він перетворює їх у гомерівських персонажів з Іліади та Одіссеї, наділених міфічними та героїчними властивостями. З одного боку, це розповідь про Карпати, про пам’ять того місця, а з іншого - місцеву пам’ять він вводить у простір універсальної культури світу, культури Середземномор’я. Все це він описує мовою, в основі якої говірка та народна дикція. Але іноді з-за спини цього оповідача, який використовує народну мову, визирає той оповідач, який провів своє життя у бібліотеці, який може все це поєднати в універсальній розповіді про людину. У цьому полягає велике мистецтво Вінценза – поєднання універсального та місцевого, локального».
Пам’ять про Станіслава Вінценза постійно живе на Гуцульщині. Місцеве населення дуже добре згадує про нього. Його розповідь передається з покоління у покоління, - говорить доктор Евеліна Лесіш з Варшавського університету.
«Одна з таких відомий людей на Гуцульщині – музикант-віртуоз, поет-коломийкар Роман Кумлик, який помер декілька років тому. Він виконував твори як українською, так і польською мовами, а також гуцульською говіркою. Він розповідав про постійно живу пам’ять про Станіслава Вінценза, про той дуже добрий період, пов’язаний також з присутністю поляків на Гуцульщині у 1920-их роках міжвоєнного періоду. Тоді польський маєток був центром польськості, центром формування культури, розвитку позитивних взірців серед місцевого населення. Прикладом такого маєтку була родина Вінцензів. Станіслав Вінценз співпрацював з місцевим населенням. Це не були відносини на зразок пана з селянами. Це було живе слухання місцевого населення. Він вважав, що без цього не було би твору „На високій полонині”, без живого творчого контакту з гуцулами. Він міг майстерно переказати гуцульську розповідь. Слово і вухо Вінценза стали вирішальними. Вухо, яке вслухається у розповіді з усією відкритістю і без почуття зверхності», - наголошує Лесіш.
У творі «На високій полонині» прихована якась таємниця і це те, що робить цю книжку Станіслава Вінценза дуже особливою, - каже Ева Пачоска.
«Читаючи „На високій полонині” я намагаюся відкрити цю таємницю. Моя відповідь така – Вінценз розуміє, що цей гуцульський світ минув. Вінценз описує світ останніх опришків, останніх горян, бо сучасність входить у гори разом зі звуком пил, гуркотом машин в копальнях. Ця сучасність не омине цього кутка, вже відомо, що час старого віку минає. Вінценз знає, що той світ закінчився. Він описує світ, який минув, але який треба відновити для майбутніх поколінь. З іншого боку, він розуміє, що єдине, що можемо зробити – це розповідати про цей світ», - констатує професорка.
Водночас Ева Пачоска наголошує на актуальному та сучасному значенні твору Станіслава Вінценза «На широкій полонині»:
«Нині живемо у часи, що сприяють відкриттю та читанню твору Станіслава Вінценза „На високій полонині”. Адже, з одного боку, це література фентезі - про давні часи, про давніх героїв, про альтернативний світ. А з іншого боку, я бачу, що молоді люди знову починають цікавитися фольклором, фольклором найбільш чистим, музикою джерел, фольклором різних регіонів, білим співом. А отже народну культуру можна відкривати також разом зі Станіславом Вінцензом», - додає вона.
PR1/Т.А.