Перекладач – це найуважніший читач, до того ж – якщо перекладач сам пише. Що спонукає письменника братися за переклад іншого автора? З якими дилемами зустрічається перекладач і наскільки глибоко він може втручатися у текст оригіналу? Відповідей на ці запитання шукали поети і перекладачі, письменники і перекладачі, котрі зустрілися у Любліні на фестивалі «Інші Звучання».
Польський поет Богдан Задура перекладає з багатьох мов, зокрема угорської, англійської, білоруської, української. У рамках Люблінського видавництва «Warsztaty kultury» Задура переклав прозові твори Андрія Любки, поетичну збірку білоруської поетки Юлії Цімафеєвої. Чому саме цю літературу він вибрав?
- Колись я українську літературу не цінував ні за гріш. А коли я переконався, що така оцінка була глибоко помилковою, то маятник повернувся в полярно інший бік. Натомість, на запитання, чому я перекладав з англійської мови, можу відповісти так: тому, що колись мене батьки посилали на додаткові заняття з англійської мови і мені здавалося, що я трішки цю мову опанував. Крім цього, у роки, коли я починав перекладати з англійської, у Польщі тривав бум на англосаксонську літературу, і мені здається, що люди мого покоління у своїй молодості мали епізод зачарування Еліотом. А коли говорити про Угорщину, то це було моє переконання, що поляків та угорців пов’язують якісь особливі зв’язки. Я сам, одинадцятирічним хлопчаком, дуже глибоко пережив угорську революцію. Натомість, абстрагуючи від цього, можу сказати, що моє зацікавлення угорською літературою, угорською поезією почалося завдяки дуже послідовній політиці кільканадцяти осіб з літературного ґрона. Зокрема, це була Ґрація Керені, котра популяризувала у Польщі угорську поезію, і завдяки їй я відкрив для себе цю поезію, Ґрація мене якось втягнула у працю над антологією угорської поезії. Ґрація, зрештою, робила для мене філологічні переклади. І так я, ще несповна тридцятирічний, отримав першу в житті нагороду, якою нині не надто можна хизуватися – «За заслуги для соціалістичної культури».
Наталія Брижко, перекладачка з російської та української, дипломатка, поетка згадує, коли вона почала перекладати:
- Я почала перекладати у 90-ті роки, це був самвидав. Але тоді не я вибирала тексти, а мене просили перекласти конкретні публікації. Перша книжка, яку я переклала з власної ініціативи, тобто то була моя ідея і переконання, що цей текст повинен з’явитися польською мовою, було «Рівне/Ровно» Олександра Ірванця. Я тоді працювала у Києві в дипломатичній службі, це були часи Помаранчевої революції. Ірванець – передусім поет, він рідко пише прозу, а «Рівне/Ровно» стало моєю першою українською книжкою, яку я прочитала до кінця. Ця книжка актуальна й нині. Переклад цієї книжки на польську – то був виклик. Тут була маса діалогів, причому діалогів, написаних суржиком. Тож трохи я з цією книжкою намучилася.
В Україні багато талановитих письменників є талановитими перекладачами. Чи це – специфіка України? Запитую Олександра Бойченка, літературного критика, письменника, перекладача, передусім з польської, але теж з російської.
- Це не є специфікою України, але є правдою, що кожен більше чи менше знаний український письменник щось перекладає, і з польської, мабуть, найбільше. Це не нова традиція. У радянські часи було так, що письменники мусили чимось таким займатися, бо їх або не видавали, або забороняли. Загалом, перекладання і писання – це та ж сама робота, але перекладач, на відміну від автора оригінального тексту, має одне велике полегшення – він не мусить вигадувати сюжети (якщо це проза) або ліричного сюжету, розгортання метафор (якщо це лірика). Перекладач мусить дати собі раду з мовою, з тим, що власне є суто художнім в тексті. Так що з цього погляду переклад є так само творчістю. Теж треба сказати одну просту правду – перекладання є дуже важливою частиною заробітку.
Цьогоріч видавництво «Warsztaty Kultury» видало книжку Олександра Бойченка «Ваші, наші та інші» (польський варіант «Nasi, wasi oraz inni»). На польську перекладала Наталія Брижко. Як каже, легко не було... Перекладачка поділилася своїм досвідом:
- Я натрапила на такий вислів, що Сократ сказав «я знаю, що нічого не знаю, і тому буду філософською акушеркою». Для мене це була абсолютна несподіванка! Як я, гуманітарій, могла не знати цієї другої частини вислову? Звісно, Бойченко – це великий ерудит, і я навіть не рівняюся з ним знанням, але про Сократа то я ж повинна би знати... Я перерила весь Інтернет у пошуках цієї акушерки. Інтернет навіть знаходив статті – виявилося, що бабка Сократа справді була акушеркою, але щоб він сказав про буття філософською акушеркою – цього не було. Врешті-решт я написала до автора і запитала, про що йдеться із цією акушеркою. Виявилося, що це авторська ідея Олександра Бойченка, щоб продовжити цитату Сократа.
Білоруська поетка і переладачка Юлія Цімафеєва каже, що в контексті перекладу для неї важливими є емоції.
- Зовсім недавно я працювала над збіркою перекладів Волта Вітмена – у Білорусі виходить така серія «Поети планети». Волт Вітмен, щоправда, був перекладений білоруською мовою, але людиною, яка не знала англійської мови. Так ось, мені замовили цю книжку. Мушу сказати, що для мене це була дуже емоційна робота – більш екзальтованого автора я ще не зустрічала. Білоруси – спокійний народ, а тут раптом – Вітмен, з його тілесністю, подивом для кожного прояву життя. Перекладати цього поета мені було дуже важко і емоційно я дуже втомлювалася, тому працювати з поезією Вітмена я могла тільки влітку, десь в парку чи в саду, на лоні природи. А інший поет, якого я дуже люблю, і теж мала емоційний досвід перекладання його творів, це Пауль Целан. Для мене особисто це два полюси – Вітман та Целан з його герметичністю, інтровертністю, зосередженістю на внутрішньому світі. Вітман виходить назовні, а Целан ховається в собі. Я перекладала цих двох авторів поперемінно – і таким чином якось повертала собі емоційний баланс.
Богдан Задура радить бути уважним з міжмовними омонімами:
- Це такі приклади слів, які можуть нас завести у темний ліс. Наприклад, українська «розвага» асоціюється у поляків з «rozwagą», тобто з чимось серйозним і стриманим. Я, щоправда, переклав це слово правильно, тобто «rozrywka», але дуже довго задумувався, що Андрухович, якого я тоді перекладав, мав на думці – до контексту розвага у польському значенні аж ніяк не пасувала.
Переклад – це мистецтво, але теж обов’язок, – каже Олександр Бойченко:
- Насправді Польща зробила дуже багато для України у 90-ті й на початку 2000-х років. Без Польщі сьогодні ми би могли бути в стані Білорусі, якби впродовж стількох років Польща не тягнула нас в бік Європи, а ми, як ідіоти, робили все, щоби зашкодити цим стосункам. Ми – я маю на увазі державу. Однак, Польщі вдалося цілу культурну частину України втягнути в європейське культурне життя. Тому я, наприклад, почуваюся зобов’язаним перед Польщею, щоб як могти віддячувати їй за те, що вона робила ці довгі роки. Нинішня влада Польщі мені не подобається, ані жодним моїм польським знайомим не подобається (...), але якщо ми скажемо – у нас погана влада, у Польщі погана влада, то тепер ходім поламаймо все, що досі ми разом зробили, то це буде дуже дурне рішення. А розумний підхід – продовжувати робити свою справу, і в цьому буде перемога культури.
Запрошую послухати повну версію передачі у звуковому файлі
Яна Стемпнєвич