Цього тижня Варшавський університет провів конференцію, присвячену ювілею видатного польського історика XVII століття, експерта з польсько-українських відносин, професора Збіґнєва Вуйціка. Після Другої світової війни він був одним з перших, хто почав писати у Польщі про історію України. Про життя та науковий доробок вченого говоримо з його колись ученицею, тепер професором Білостоцького університету Тересою Хинчевською-Геннель.
Збіґнєв Вуйцік народився у Варшаві у жовтні 1922 року. Під час Другої світової війни відвідував таємні заняття з історії спочатку у Варшавському, а потім у Люблинському католицькому університеті. Воював у складі Армії крайової. У 1950 році захистив дисертацію, присвячену історії України у 1660-1663 роках.
Пані професор, зараз у Польщі багато науковців вивчають сюжети, пов’язані з історією їхніх східних сусідів. А як виглядала ситуація у часи, коли професор Вуйцік починав свою наукову кар’єру?
– Пан професор Вуйцік був першим, хто в новаторський спосіб у польській повоєнній історіографії представив тему українського козацтва та історії українських земель у складі Речі Посполитої. Він змінив підхід польських дослідників до української історії, який пропагувала історична наука у 20-30-і роки. Загалом, до того як професор Вуйцік захистив свою дисертацію, про Україну майже ніхто не писав. Його вчителем був Владислав Томкєвич, історик, який також вивчав українські землі. Одразу після війни Україна була темою табу, і Томкєвич змушений був зайнятися історією мистецтва. Але свої знання та зацікавлення встиг переказати учням, найвизначнішим з них став власне Збіґнєв Вуйцік.
Професор Вуйцік є відомим у Польщі та поза її межами як один з найбільших спеціалістів з історії українського козацтва. У польській історичній традиції довгий час побутував образ козаків як руйнівників ідилічної першої Речі Посполитої, а Збіґнєв Вуйцік був першим, хто вирішив відійти від такого канону. Як це було?
– Професорові Вуйціку вдалося у 60-і роки опублікувати книгу, яка, як стверджує мій колега, зараз посол Польщі в Україні Генрик Літвін, відіграла не меншу роль у розвитку польсько-українських відносин, ніж діяльність Єжи Ґєдройця. Це книга «Дикі поля у вогні», вона присвячена козацтву у давній Речі Посполитій. Вона розповідала про непростий період у польсько-українських відносинах – повстання Богдана Хмельницького. І вийшла тоді, коли для мешканців Польщі ще свіжими були спогади про вбивства на Волині та депортації українців в рамках акції «Вісла». Пан професор розповідав мені, що після виходу «Диких полів у вогні» він багато разів чув погрози по телефону. Коли я запитала, хто ж погрожував, він відповів: «Правдиві українці та правдиві поляки».
Чому книга, яка розповідала про події кількасотлітньої давнини, викликала таку реакцію?
– Пан професор показував, що не було й мови про тільки позитивну роль поляків в Україні. Що за повстання Хмельницького, за великим рахунком, відповідальні були саме поляки через свою непродуману політику щодо козацтва. Ця книга руйнувала популярний міф про виключно конструктивну роль поляків на українських землях в часи першої Речі Посполитої, а також міф про те, що за поганий стан польсько-українських відносин відповідальною є в першу чергу українська сторона. Читаючи цю книгу, відчуваєш глибоке захоплення автора козацтвом. Професор Вуйцік вважав, що українське козацтво це феномен. Він дослідив витоки козацтва, причини його появи, перші козацькі повстання. Вуйцік саме так і писав – постання, бо раніше всі ці події польські історики називали бунтами, сприймаючи їх крізь призму бачення тодішньої польської шляхти. Я у цій книзі дуже люблю розділ, присвячений аналізові книги Генрика Сєнкєвича «Вогнем та мечем». Професор Вуйцік підкреслював, що Сєнкєвич описував боротьбу поляків за цілісність своєї держави, тоді як насправді це була боротьба за права України. Щоб вона разом з Польщею та Литвою могла стати рівноправним партнером у Речі Посполитій. Вуйцік був першим, хто відверто сказав: це не ми боролися за щось, це козаки та селяни боролися за свободу проти нас. Зараз ніхто з польських істориків не дискутує з цією тезою, але тоді це була революція.
Кожен історик має у своїй роботі якийсь принцип чи кредо. Що професор Вуйцік вважав найважливішим для науковця?
– Мені здається, найголовнішим девізом професора Вуйціка було – незалежність перш за все. Я пам’ятаю, видання «Tygodnik Powszechny» навіть назвало так інтерв’ю з професором, котре опублікувало на своїх шпальтах. «Ніхто нас, істориків, не змушує писати неправду», – так завжди казав Збіґнєв Вуйцік. І казав це, підкреслюю, в часи ще комуністичної Польщі, коли відомо яку роль грала історична наука. Відвага, старанність, сила характеру, – саме цим Збіґнєв Вуйцік притягував і притягує до себе. Він був першим істориком, хто написав монографію присвячену часам Яна ІІІ Собєського. І коли на ґданській верфі на початку 80-х відбувалися страйки, один з комуністичних міністрів процитував цю працю Вуйціка, місце де Собєський критикував шляхту, що вона своїми заворушеннями розвалює країну. Професор Вуйцік тоді відкрито виступив, що він проти таких паралелей та інструментального використання науки. І відмовився прийняти державну нагороду. Це не залишилось непоміченим нагорі – потім Вуйціка не випускали на закордонні конференції.
Професор Збіґнєв Вуйцік мав багато учнів?
– Так, звісно. Зараз це вже велике гроно не тільки учнів, як їх називав професор – його дітей, але й його наукових онуків, тобто наступне покоління істориків. Я вже говорила про пана посла Генрика Літвіна, який займається історією польської шляхти в Україні та папською нунціатурою, є доктор Міхал Кулєцький, знавець актових джерел XVI-XVII століття. Мої учні займаються історією Православної Церкви на українських землях, біографією Пилипа Орлика, історією козацтва.
Дякую за розмову. Про творчу спадщину професора Збіґнєва Вуйціка нам розповіла його учениця, професор Тереса Хинчевська-Геннель, авторка багатьох публікацій з історії українських земель у XVI-XVIII столітті, папської нунціатури в Польщі, історії польської дипломатії.
Олена Бабакова