Січневе повстання 1863-1864 років було найбільшим національним зривом поляків у XIX столітті і охопило польські землі під російським пануванням. Повстання проходило в Королівстві Польському, тобто це так звана Конгресувка, а також на теренах сучасної Литви, Білорусі та України, передовсім на Волині. Крізь повстанські ряди пройшло понад 200 тисяч осіб.
Повстання було направлене проти Російської імперії і йому передував період активної патріотичної мобілізації у вигляді масових демонстрацій, котрі почалися ще восени 1860 року і які жорстоко придушувала царська влада. Повстання вибухнуло 22 січня 1863 року і його безпосереднім приводом стала примусова мобілізація до царського війська, організована графом Александром Вєлькопольським, віце-головою Державної Ради Польського Королівства, що виступав за тісну співпрацю і порозуміння з Росією.
До розмови про Січневе повстання ми запросили Войцєха Кальвата з Музею історії Польщі.
-Отож, Січневе овстання розпочалося в дуже незручний час. Позаяк, на відміну від Листопадового повстання 1830-1831 років проти російського панування, Січневе повстання не було протистоянням регулярних армій, а партизанською боротьбою. Зрозуміло, що партизанська війна посеред зими і без остаточного приготування була для поляків дуже складною.
-Організатори повстання передбачали вибух повстання на весну 1863 року. Однак, це розумів і Александр Вєльопольський. Він сказав, щось на зразок: “виразка так набухла, що слід її вирізати”. Тобто, йшлося про те, щоб спровокувати передчасне повстання або придушити цей рух. За порадою Вєлькопольського організовано примусову мобілізацію до царської армії. Туди повинні були забрати тих, хто бунтувався, а отже, передовсім молодь. Молодь з огляду на небезпеку побору втекла в ліси і хоч не хоч повстання мусило вибухнути в січні.
Це теж не є так, що поляки з самого початку хотіли воювати партизанськими методами. Були плани формування регулярної польської армії, так як це було під час Листопадового повстання. Проте підготовка повстання з військової точки зору була надто слабкою. Була моральна готовність до повстання, бо патріотичні маніфестації, які перед цим проводилися, мали характер морального пробудження. Люди після, так би мовити, “ночі Миколи І” прагнули свободи і вони дозріли до цього. Проте не було відповідних військових приготувань. Першого повстання вступило в бій лише 7 тисяч повстанців. Якщо порівнювати супротивників, то лише на території Польського Королівста дислокувалося майже 100 тисяч царських солдатів. В Литві стільки ж само. Вже не кажучи про гармати, фортеці та військові склади. Таким чином кинуто виклик потужній військовій машині, армії загальною чисельністю понад пів мільйона солдатів. Тому вже на початках ця війна мусила мати партизанський характер.
-Проте партизанська тактика була досить ефективною, бо попри колосальну перевагу Російської імперії Січневе повстання тривало в деяких місцевостях навіть до початку 1865 року.
-Так, це була дуже довготривала боротьба, бо партизантська боротьба, коли має відповідне запілля може тривати довго. Справа в тому, що вже з самого початку регулярна армія не готова до пацифікаційних операцій, бо для цього треба нищити партизанське запілля. Тобто, треба боротися не лише з самими партизанами, але й з цивільним населенням з метою знеохотити його підтримувати повстанців. Зокрема сумнозвісний Михайло Муравйов “Вішальник”, генерал-губернатор Віленської губернії, отримав таке прізвисько, бо вішав тих, хто сприяв повстанню. Таким чином, маємо справу з неймовірно жорстокою і кривавою війною. Ця війна набула загальнонаціонального характеру і по суті, особливо якщо йдеться про Королівство Польське, не було місцевості, де б не вибухнула партизанська війна. Бої йшли за все: за стодолу, хатину, шляхетський двір. Слід розуміти, що під час повстання відбулося близько 1300 сутичок і битв різного масштабу. Звичайно це не було щось велике, битви, до яких ми звикли на кшталт Бородіно чи Ватерлоо в яких брала участь маса військ. Часто це були сутички за участі від кількох до кількохсот повстанців. Проте ця боротьба як правило закінчувалася поразкою поляків, бо була надто велика диспропорція сил, що не означає того, що поляки не завдавали втрат і то суттєвих, російській армії.
-Січневе повстання це не лише військові дії і операції повстанців. Полякам вдалося створити злагоджену адміністративну структуру, котра, по суті, стала підпільною державою і в багатьох місцях замінила російську адміністрацію. Завдяки чому це вдалося здійснити?
-Це два чинники. По-перше, російський, чиновницький апарат був досить слабким в Російській імперії загалом, а не лише на колишніх теренах Речі Посполитої. Часом говорять про “диво Національного уряду”. Тобто, польська конспіративна організація створила підпільний уряд зі своїми міністерствами, бо так це можна назвати. Був свій виконавчий апарат, іншими словами, були представники на рівні повітів і воєводств. На місцях існувала система юстиції, суди та жандармерія, яка виконувала вироки. Існувала теж власна пошта і, звичайно, була власна військова сила. Таким чином, по суті, створено таємну державу з певними атрибутами. Вона відрізнялося від легального уряду тим, що польська влада перебувала в конспірації. Слід сказати про одну неймовірну річ. Цей уряд у своїх діях спирався на так звану печатку Національного уряду. Адже, часто прізвища цих людей не були відомі. Однак, представники уряду мали урядову печатку. Характерно, що на ній зображений герб, що складається з трьох частин. Окрім польського орла і литовського герба Погонь тут також представлено Архистратига Михаїла. Це символ Русі, тобто сьогоднішньої України. Цей повстанський герб також символізував ідею повстанської влади. Керівники повстання вважали, що повинна відродитися Річ Посполита в давніх кордонах, але не як двоетнічна чи двоскладова держава, але й включаючи в свій склад третій етнос. Іншими словами визнано права русинського населення, бо так воно в ті часи окреслювалося.
Печатка Національного уряду відкривала двері і вона змушувала платити податки. Справа в тому, що повстанський уряд обложив населення даниною і видав реквізаційні квитанції, що засвідчували про оплату податку.
На чолі постанської адміністрації, хоча бувало по-різному, стояли диктатори. Загалом було три диктатори. Перші два керували повстанням дуже недовго. Першим був Людвік Мєлославський, людина котра прибула з закордону вже в ході повстання. Це особа з цікавою біографією, але він не справився на полі битви. Другий диктатор – це Мар’ян Лангєвич, командир повстанських загонів, що діяли в районі Свєнтокшиських гір. Однак, ні один, ні інший не справився з завданням. Чому? Справа в тому, що, чесно кажучи, воюючи з російськими відділами, вони не мали можливості керувати загальнонаціональною боротьбою. Лише після кризи в повстанському таборі, на чолі уряду став Ромуальд Трауґут. Відтепер диктатура набрала іншого вигляду. Траугут вже не воював зі зброєю в руках, а лише керував боротьбою. Він це робив лише з думкою про те, щоб протриматися до весни 1864 року і максимально зміцнити свої сили. Чому саме до того часу? Справа в тому, що ми тут заторкуємо чергову важливу тему. Були сподівання і очікування стосовно інтервенції західних держав.
-Власне, організатори вже починаючи повстання розраховували на підтримку європейських держав. Звісно, були вирази солідарності і польське питання і справа повстання кружляла по європейських дипломатичних салонах. Поляки передовсім розраховували на допомогу Франції. Проте декларації і слова підтримки не переросли в дії. Чи був хоча б який-небудь реальний шанс на зовнішнє втручання?
-Ми маємо справу з декількома чинниками. Перший з них – це побажання. Поляки, чи частина з них, розраховували на те, що революційна ситуація гарантує їм підтримку так званих революційних рухів, особливо це стосується Франції. Французький імператор Наполеон III неодноразово заявляв про підтримку польської справи. Тому здавалося, що інтервенція відбудеться.
По-друге, це був час після Кримської війни, коли західні держави виступили на захист турецьких інтересів і перемогли Російську імперію. Врешті, третій чинник – це моральна справа. Поляки вірили в те, що свобода їм належиться. Оскільки Італії вдалося об’єднатися, то чому це не має вдатися полякам. Проте з одного боку є побажання і надії, а з іншого боку реальна політика.
Скажімо, Франція теоретично була зацікавлена в тому, щоб щось зробити в питанні поляків. Слід пам’ятати, що це довготривала симпатія щодо польської справи ще з часів наполеонівських війн. Зрештою, Наполеон III вважав, що він буде тим, хто буде роздавати карти в Європі. Проте, на нещастя поляків, за океаном відбулися дві важливі події. В Північній Америці триває громадянська війна, яка набагато більше цікавить великі держави, хоча б з огляду на бавовну і її значення зокрема для британської промисловості. Росія допомагає в тій війні прогресивному табору, тобто Півночі, а не конфедератам. Для росіян конфедерати такі самі бунтівники проти законної влади, як і польські повстанці.
З другого боку, Франція втрутилася у війну в Мексиці, де були залучені її війська. Це зумовлює те, що Франція не має достатніх військових сил, які можна використати для втручання в Польщі.
Таким чином маємо патову ситуацію, яка зумовлює швидку втрату зацікавлення з боку великих держав щодо польського питання, бо їх інтереси знаходяться деінде. Це нещастя для поляків, бо росіяни без тиску європейських держав мають вільні руки. І крики та плачі стосовно долі поляків вже нічого не могли змінити.
Матеріал підготував Назар Олійник