Перша світова війна була глобальним конфліктом, який кардинальним чином змінив світ і став рушієм процесів, наслідки яких безпосередньо визначають сучасний світ. Достатньо сказати, що саме підсумки Першої світової стали причиною Другої світової війни, найбільш руйнівного та глобального протистояння в історії людства.
Найважливішим результатом Великої війни, як називали Першу світову її сучасники, став розпад імперій, однією з них була Російська імперія. Як відомо, історія не терпить умовного способу, але водночас історики часто звертають увагу, що минуле криє в собі масу альтернатив та сценаріїв розвитку, яким не судилося збутися в силу не стільки закономірностей, скільки внаслідок збігу обставин, випадковостей, плутанини та непорозумінь.
З цієї перспективи цікавим є питання, а чи була Російська імперія приреченою на крах і які проблеми її розвитку спостерігалися в кінці ХІХ — початку ХХ століття — цим та іншим проблемам була присвячена дискусія “Імперія, війна, революція”, що відбулася у Варшаві. Захід організував Центр польсько-російського діалогу та порозуміння. Її учасниками були професор Анджей Новак з Яґеллонського університету і професор Домінік Лівен із Кембриджського університету. Приводом для дискусії стала поява польського видання книги професора Лівена “Назустріч вогню. Імперія, війна і кінець царської Росії”. До вашої уваги фрагменти цієї дискусії.
Отож, думка професора Анджея Новака стосовно того, як представлена царська Росія на порозі ХХ століття у книзі його британського колеги:
Думаю, що можна поставити під образ, накреслений Домініком Лівеном у його чудовій книзі. В цьому образі я бачу співчуття, що Російській імперії не вдалося вистояти, оскільки її основи почали підкопувати етнонаціоналізми та відцентрові сили. Такі ж процеси спостерігалися у випадку Габсбурзької та інших імперій. Неодноразово, говорячи про етнонаціоналізми, як про головне зло, котре зумовило чисельні лихоліття та ускладнення в ХХ сторіччі, професор Лівен, певною мірою, намагається представити своє бачення Росії кінця ХІХ — початку ХХ століття, що робить його книгу особливо цікавою. В цьому баченні імперія могла вижити, в тому сенсі, що етнонаціоналізми нищівні, але не вони головна проблема. Професор Лівен розглядає історію Російської імперії з перспективи керівної еліти, аристократів і чиновників вже неаристократичного походження, щодо чого Домінік Лівен вболіває, адже неаристократи більш схильні до етнонаціоналізмів.
Водночас сам автор вважає, що для розуміння історії Російської імперії, її політики та дилем, які постали перед нею, необхідно брати до уваги розвиток імперій та імперіалізму в цілому:
Моя книга, безумовно, в основному про Російську імперію, про її міжнародну політику та політику безпеки, але можна сказати, що це компаративна монографія. Думаю, що ми не можемо робити будь-які конструктивні висновки без порівняння та розуміння того, що відбувалося в цей час з іншими імперіями. Напередодні 1914 року логіка влади і міжнародних відносин — це імперія. В той же час, логіка механізмів внутрішньої політики та внутрішнього законодавства — це нація і націоналізм. Спробую коротко пояснити, що я маю на увазі. Головним елементом тут є колосальний потенціал США, котрі надзвичайно стрімко йшли вперед. Це переконує кожного політичного діяча в Європі в тому, що для того, щоб бути силою в ХХ столітті, потрібно мати ресурси континентального масштабу. Єдиною можливістю для європейських держав вирішити це завдання, в континентальних масштабах, - це бути справжньою імперією. Такою є геополітична логіка того, що історики називають вищою стадією розвитку імперіалізму, тобто, йдеться про останні 50 років перед Першою світовою.
З іншого боку - немарксисти це розуміють - найефективнішим способом легітимізації і консолідації різноманітних кіл та груп, котрі ставали “з ніг на голову”, внаслідок комбінованого впливу промислової та наукової революції ХІХ століття, є націоналізм.
Нація і націоналізм — це найкращий шлях консолідації в нових умовах, що склалися у світі. Йдеться про те, щоб створити відчуття єдності та обов'язку по відношенню до влади. В той же час виникає питання, як узгодити внутрішню політику націоналізму і зовнішню політику імперії? Відповідь на це питання надзвичайно складна. Це намагалися робити не лише росіяни, але й австрійці, британці. Ці дві речі намагалися узгодити усі. Всі, тою чи іншою мірою, зазнали поразки. Жодна імперія, що існувала до 1914 року, не впоралася з цим викликом.
Анджей Новак вважає, що Російська імперія не мала перспектив, як з точки зору протиріч спроб її модернізувати, так і у зв'язку із національною проблемою:
Безумовно, друга хвиля модернізації, пов'язана із наслідками революції 1905 року, частково контрольована російським керівництвом, особливо це стосується прем’єр-міністра Пьотра Столипіна, була спробою стабілізації Російської імперії. Почалось впровадження цього проекту, але перешкодою стала Перша світова війна. Дуже часто аргументується, що Російська імперія могла розвиватися та вирішити свої внутрішні проблеми. На мою думку, саме цей спосіб мислення представлений в книзі професора Лівена. Разом з тим, будучи чудовим істориком, він сам наводить контраргументи щодо можливості такої перспективи. В книзі представлена сцена повна драматизму, коли цар Ніколай ІІ просить Пьотра Дурново́, людину надзвичайно розумну, колишнього начальника царської поліції, автора найбільш проникливого аналізу наслідків для Росії у випадку вступу у війну, щоб той став прем'єром. Дурново́ відповів, що задля того, щоб зупинити суспільну та економічну динаміку модернізації, необхідні настільки радикальні заходи, що цар відправив би його у відставку.
Мені здається, тим, що недооцінює у своєму аналізі професор Лівен, є національний фактор. Згідно з переписом 1897 року, в якому національну приналежність визначала мова, росіяни в Російській імперії становили 44% її населення. Однак згодом, після 1905 року, після скликання Думи, виявилося, що в І-й Думі 40% депутатів є неросіянами, але в ІV-й Думі неросіян було лише 10%, що стало наслідком спроби контролю згори національної проблеми, але чи розв'язувало це проблему України?
Британський історик частково погоджується з критикою та аргументацією свого польського колеги:
Так, я думаю, що українська проблема, яка також є білоруською проблемою - адже Білорусь пішла вслід за Україною - певною мірою, це потенційно найважливіше питання для імперії. Якщо білоруси та українці — це росіяни, як вважала російська еліта, принаймні в плані політичної ідентичності, то тоді 2/3 Російської імперії є росіянами. Якщо ж українці та білоруси — це окремі нації, або зародок цих націй, то тоді росіяни становлять лише 44% всього населення імперії. При 2/3 росіян імперія була б стабільною, а 44% населення, які становили ядро імперії, ставили Російську імперію в один ряд з Габсбурзькою і Османською імперіями, що небезпідставно лякало російську еліту.
Найкращі російські інтелектуали, такі як Пьотр Струве, або Міхаіл Мєньшиков, вважали українське питання потенційно найнебезпечнішим для імперії. В лютому 1914 року Пьотр Дурново́ застерігав Ніколая ІІ від анексії Галичини — центру українського націоналізму. На його думку це привело б до посилення українського націоналізму в Росії, який в певний момент стане неконтрольованим. Я схильний вважати, що якби Сталін не анексував Західну Україну та балтійські держави, тоді б більшою була ймовірність того, що Радянський Союз не розпався б під кінець комунізму.
Матеріал підготував Назар Олійник