У День соборності Україні, 22 січня, в приміщенні Посольства України в Республіці Польща відбулася презентація виданої за сприяння українського Міністерства закордонних справ монографії доктора Олександра Колянчука «Українські політичні емігранти в науковому, культурному, суспільному і господарському житті Другої Речі Посполитої».
(Фото: УСПР)
У передмові до цього дослідження, яку написав Станіслав Стемпєнь, директор Південно-східного наукового інституту в Перемишлі, що, власне, й видав монографію, ми можемо прочитати, що в ній ідеться про «долі українських політичних емігрантів, колишніх солдатів української армії та цивільних діячів незалежницького руху: членів уряду УНР, працівників державних установ – як центральних, так і локальних, а також письменників, художників, науковців та звичайних громадян, котрі, не маючи можливості або бажання жити в умовах радянського режиму після 1920 року, вибрали своєю другою батьківщиною Польщу. Їхні долі – це долі біженців. А такі долі бувають гіркими, сповненими туги за рідними краєвидами, а також необхідністю розпочинати свою професійну працю від початку, нерідко – як звичайні робітники. Нелегкими для них бували також і справи особистого, родинного життя, одруження (найчастіше з людьми іншої національності і віросповідання), виховання дітей тощо.
Скільки українських емігрантів прибуло до Польщі 1920 року? Точних даних ми не маємо. Можемо лише припускати, що з травня до листопада того ж року польський кордон на Збручі перетнули приблизно 40 тисяч українських солдатів і цивільних. Це була справжня "велика українська еміграція". Не всі з них оселилися в Польщі. Дехто виїхав до Франції, Німеччини, Чехословаччини та інших країн Західної Європи. Понад половина, однак, залишилася в Польщі».
Дуже символічно, що презентація книги, присвяченої долям поборників Української Народної Республіки, відбулася в 100-річчя Акту Злуки УНР і ЗУНР та в 101-річчя проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради. Саме на це звернув увагу посол України в Польщі Андрій Дещиця у своєму вступному слові.
У презентації взяли участь професор Роман Висоцький і доктор Мірослав Шуміло з Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, а вів її голова Об'єднання українців у Польщі Петро Тима. Дослідники зосередилися, зокрема, на передумовах еміграції петлюрівців до Польщі.
Говорить професор Роман Висоцький:
- Поразка у створенні незалежної держави призвела до того, що з’явилися емігранти. А з іншого боку, річниця, яка сьогодні відзначається, є подвійною. Можна сказати, що як можна два рази Різдво святкувати, то так можна і День Незалежності святкувати. Чому? Тому, що 1919 року не було б без подій 1918 – вони дуже зв’язані один з одним. Отже, те, що сталося 1919 року – це спроба ще раз підтвердити незалежність України, проголошеної однією з перших у Центрально-Східній Європі. Адже йдеться про січень 1918 року, коли ще триває Перша світова війна, а до її кінця ще далеко, і насправді невідомо, яким він буде. Тоді, коли українські політики дійшли висновку, що не можна порушувати старих кордонів і в межах старих імперій можна приймати нові рішення. Тому ми маємо проголошення Української Народної Республіки у Києві, але австро-угорського кордону не було порушено. Хоча, за Третього Універсалу велися дискусії про те, що у випадку виборів до української Конституанти (Українських Установчих зборів – ред.), треба також гарантувати місце українським політикам або взагалі українському населенню на Галичині, аби воно голосувало. Але все скінчилося тим, що в ті місяці будови незалежної держави, започатковані ще 1917 року, за потужного супротивника, українці здивували всіх – і себе самих, і думку міжнародної спільноти. Оскільки перед цим українське питання розглядалося як маргінальне, і це можна помітити на прикладі польсько-українських відносин, що тоді з’являються, на прикладі подій 1 листопада 1918 року у Львові. Тоді польська сторона також була здивована тим, що хтось висуває претензії на володарювання цими теренами.
Професор Висоцький наголошує, що кінець Першої світової війни – це продовження в Європі хаосу. Саме тому й сам факт і дати завершення цієї війни залежать від того, кого це стосується: для поляків це 1921 рік, проте для українців таку дату визначити важко:
- І те, що діється після 1919 року, - це спроба творення державності. Її можна зауважити навіть перед самим 22 січня 1919 року, а саме 16 січня перша українська делегація вирушає на Паризьку мирну конференцію. Вона туди не потрапить – приблизно 60 осіб були затримані у Швейцарії (…). Але це було спробою заяви про присутність у політичному житті. Бо проголошення незалежності – це одне, а творення державності – це, звісно, другий елемент. Потрібні армія, установи, державні інститути, і це все починають творити з 1917 року, у 1918, а в 1919 є спроба створення державності.
Чим це, однак, завершилося – відомо:
- На жаль, це поразка 1920 року з точки зору українців, але перемога з точки зору Польщі, що дала початок цьому великому ексодусові, тобто втечі з теренів, котрі могли захопити більшовики.
Доктор Мірослав Шуміло наголошує, що, однак, і для самої Польщі, попри важливість перемоги над більшовиками у Варшавській битві 1920 року, той історичний етап не приніс повної перемоги:
- Пілсудському йшлося про інше, однак, врешті-решт, його концепція зазнала поразки. Тут часто говорять про федеративну концепцію, але, однак, він хотів вже тоді збудувати якийсь блок – певного роду Міжмор’я, за участі України, звісно, як союзницької держави, у кордонах, визначених домовленістю у квітні 1920 року (у тому числі йшлося про її західний кордон). Цього, на жаль, не вдалося зробити, отже, де факто, це була неповна перемога. І про це треба пам’ятати. А якщо йдеться про ситуацію українських військових-емігрантів, то не забуваймо, що у кінці вони воювали вже самі – після досягнення (польсько-радянського – ред.) перемир’я. у жовтні 1920 року вони ще протягом понад місяць лишалися на Поділлі самі, де намагалися продовжувати боротьбу. Але, звісно, тоді війна більшовиків із Польщею була, по суті, перервана (бо ще не завершена до підписання в березні 1921 року Ризького мирного договору, який остаточно замкнув цю справу). Натомість, українська армія, що нараховувала близько 40 тисяч вояків, намагалася продовжувати бої і, фактично, не мала великих шансів на успіх. Що й завершилося драматичним відступом за Збруч – на територію Галичини, зайнятої вже, звісно, поляками. І звідси, власне, оті приблизно 30 тисяч людей, котрі опинилися на території Польщі, де, згідно з міжнародним правом, солдатів і офіцерів було інтерновано. А крім цього були ще, звісно, цивільні біженці.
Антон Марчинський