Підкарпатська Русь–Карпатська Україна, автономний край в складі Чехословаччини, а потім незалежна держава - це захоплююча, малознана і дуже важлива сторінка українського державотворення.
Сьогодні ми поговоримо про те, як йшла боротьба українців Закарпаття за свої автономні права. Необхідно сказати, що українці після включення Закарпаття до складу Чехословаччини, фактично одразу висунули вимогу про надання їм автономного статусу. За Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 року, в якому визнано приналежність Закарпаття до Чехословаччини, край мав отримати широку автономію. В самій Конституції Чехословаччини був запис про створення автономної “Підкарпатської Русі”, з окремим парламентом та урядом, з власними повноваженнями в сфері освіті, релігії, фінансів тощо. Проте чехословацька влада втілила це в життя лише в 1938 році.
Про міжвоєнну політику Чехословаччини щодо Закарпаття в контексті українського питання ми попросили розповісти професора Міхала Ярнецького, викладача Мистецько-педагогічного факультету в Калішу, що є структурним підрозділом Університету імені Адама Міцкевича в Познані. Професор Ярнецький є співавтором монографії “Український П’ємонт. Карпатська Русь в період автономії 1938-1939”.
Повертаючись до теми розмови, треба відзначити, що новостворену незалежну Чехословаччину у 1918 році очолив президент Томаш Масарик, який був прихильний до української справи. Теж можна сказати про його наступника Едварда Бенеша, що став президентом Чехословаччини в грудні 1935 року. Проте, попри все це впродовж цілого міжвоєнного двадцятиліття Прага не надала українцям Закарпаття автономії, а зробила це лише в 1938 році, в умовах катастрофи чехословацької держави.
Професор Ярнецький так охарактеризував ставлення керівників Чехословаччини до Закарпаття і українського питання:
Стосовно званого дружнього ставлення Масарика чи Бенеша до української справи і українців, то тут є багато міфології. В ставленні чехословацької владної еліти, тобто владного центру, Празького граду, до питання Закарпаття, дуже помітний тактичний підхід. Декларована приязнь до українського народу, можливо й навіть щира, поступалася реальній політиці. Для Празького граду ключовим було питання державного інтересу Чехословаччини. Якщо добре проаналізувати те, що писав і говорив Масарик, а згодом його наступник Бенеш, то зрозуміло, що бажаним для них сусідом на сході бачилася здемократизована Росія, в якій Україна мала б автономію. Масарик і Бенеш не були особливими ентузіастами незалежної України. Однак, вони безперечно підтримували те, що можна назвати “органічною працею”. В цьому плані чехи мають великі заслуги. Це, скажімо, Українська господарська академія в Подєбрадах чи фінансова допомога для різного роду українських організацій з боку чехословацької держави. Проте, треба розуміти, що це було частиною так званої “російської акції”. Українська еміграція отримувала в рамках цього проекту десь 30-35% всього фінансування, часами воно доходило до 50%.
Як каже історик відповідь на питання щодо зволікання з автономією для Закарпаття є досить простою:
Міжвоєнна Чехословаччина, так само як і Польща - про що часом забувають – була багатонаціональною державою. Тому надання якійсь частині території автономії, що обіцялося, а обіцяти, коли будується держава можна різне, було б заохоченням для судетських німців вимагати подібних прав. Зрештою, вони до цієї справи від часу до часу поверталися, особливо після приходу до влади Гітлера. Це стало б також заохоченням для наростаючого словацького сепаратизму, зумовленого розчаруванням словаків співіснуванням з чехами в рамках однієї держави. У зв’язку з цим, щоб не давати прикладу німцям чи словакам, питання автономії Закарпаття постійно відкладалося.
Окрім того, тут був ще один раціональний аргумент, який зручно використовувала чеська політична еліта і Празький град. Інтелектуальною елітою на Закарпатті були угорці, що зумовлене дев’ятьма століттями зв’язку цієї землі з Угорщиною. Існувала ймовірність, що саме угорці перебрали б на себе велику частину влади в автономній Карпатській Русі. Тому, Прага переконувала українців, що регіон ще не готовий до автономії. Звісно питання, коли б він мав бути готовий до цього – через 20, 30, а може 50 років?
Я можу зрозуміти, що сьогодні для українців Закарпаття міжвоєнний період в складі Чехословаччини може видаватися “золотою добою”, у порівнянні з століттями угорського панування, і часто часом національних утисків. В той же час, серед закарпатських українців було чимало нетерплячості і тиску на Прагу в питанні наданні їм автономного статусу. Проте, не треба перебільшувати. Читаючи документи і джерела можна зауважити, що рівень національного усвідомлення в Карпатській Русі був ще в зародковому стані. Процес пришвидшився вже за часів чехословацької влади, коли суттєво обмежено угорське представництво в адміністрації і угорцям дали зрозуміти, хто тут насправді господар. Тому, Прага на Закарпатті стала відкритою щодо слов’янських течій, а не лише українців.
Історик звертає увагу, що розглядаючи українське національне питання в міжвоєнній Чехословаччині слід пам’ятати й не випускати з поля зору боротьбу двох течій, чи скоріше двох рухів – москвофільського і українофільського:
Впродовж двадцяти років влади Праги над Карпатською Руссю тривала суперечка між цими двома тенденціями – москвофілами й українофілами - і не було зрозуміло, хто переможе. Особливо беручи до уваги, що спочатку Прага з більшою прихильністю ставилася до української течії, бо серед москвофілів були ті, хто виразно симпатизував угорцям, а Будапешт їх фінансував. Маю тут на увазі партію “Автономно-землеробський союз”, яку спочатку очолював Іван Куртяк, а потім Андрій Бродій. Бродій був явним платним агентом Будапешта. Однак, не можна заперечувати того факту, що й Польща знайшла серед москвофілів своїх людей, зокрема підтримувала такого собі Фенчіка і фінансувала його партію. Тому, Прага ставилася до москвофілів неприязно. Проте, коли в середині 20-х років виявилося, що українці не будуть зручним інструментом в руках Праги і що в них є власні амбіції й сприймають Карпатську Русь як свого роду плацдарм для будови, якщо ще не державності, але її фундамент і складовий елемент майбутньої незалежної України, то ці чеські симпатії змінили свій напрямок. Прага відвернулася від української течії, яку на початках фаворизувала. Погляд спрямовано на москвофілів. Другий з губернаторів Карпатської Русі, що було скоріше представницькою функцією, але тим не менше ним був Антоній Бескид, який виводився з ґрона москвофілів. Проте, коли виявилося, що і москвофіли не виправдали надій Праги, і стали вимагати впровадження в життя обіцяної автономії, то її вибором стали руснаки - ще одна національна течія, про яку часто забувають. Руснаки вважали, що слов’янська спільнота Закарпаття є окремим слов’янським народом. Що було неприйнятне для москвофілів і українофілів. Третій губернатор – Константин Грабар був з цього ґрона. Таким чином, Прага кидалася зі сторони в сторону, бо не мала стратегічної концепції стосовно Карпатської Русі.
Професор Ярнецький, також пояснив доречність використання поняття “Український П’ємонт” в монографії, співавтором якої він є. Треба зазначити, що в українському випадку це поняття, яке походить від італійського регіону П’ємонт, з якого почалося визволення і об’єднання Італії, передовсім використовується щодо Галичини:
П’ємонт є виправданою назвою, хоч і метафоричною, бо мова про невелике починання на теренах, що сьогодні є українською землею, а треба пам’ятати, що в ті часи це не було таке однозначне, намагався відігравати таку роль. Впродовж несповна пів року існування автономії було справді зроблено дуже багато для створення основ державності. Спочатку відбудеться вимушений компроміс між москвофільським і українським напрямком, щоб врешті реалізувати цю автономію.
Проте дослідник звертає увагу, що навіть восени 1938 року, коли вже Карпатська Україна врешті мала здобути автономію, москвофільський рух був дуже сильним, про що свідчить електоральна підтримка його представників і той факт, що першим прем’єром краю, який отримав автономію 22.11.1938 року став москвофіл Андрій Бродій:
Результати виборів свідчили про міцніші позиції москвофілів, ніж українофілів. Ця суперечка між цими двома рухами не була аж так остаточно вирішеною. Навіть в 1937 році відбувся шкільний плебісцит щодо мови навчання і підручників, в якому взяли участь батьки учнів. Він став перемогою москвофілів, хоча українські дослідники звертають увагу, що прості селяни не розуміли всіх нюансів питань винесених на плебісцит.
Тим не менше, більшість слов’янського населення Закарпаття здаля трималася від цих двох рухів і не надто розуміла суть суперечки між ними. Для населення, яке в основному було сільським, скоріше більш важливими були соціально-побутові питання чи релігійний конфлікт між православними та греко-католиками. Суперечка довкола національного питання йшла в середовищі нечисленної еліти слов’янської спільноти Закарпаття. Лише згодом, під час тих декількох місяців автономії Карпатської Русі, вдалося мобілізувати принаймні частину тих мас.
Матеріал підготував Назар Олійник