У туристичних путівниках Перемишль часто представляють як столицю дзвонів у Польщі. Справді, саме у цьому місті Підкарпатського воєводства знаходяться дві фірми, які виготовляють дзвони відомі не лише на всю Польщу. Обидві продовжують традицію славної дзвоноливарні родини Фельчинських, історія якої розпочалася понад два століття тому в Калуші, нині Івано-Франківської області. Сьогодні ми розповімо про одну із них — цю, яка в прямій лінії є спадкоємцем першого калуського ливаря Міхала Фельчьнського. Це фірма Януша Фельчинського — «Людвісарня Перемишль». За всю свою понад 200-літню історію майстерня виготовила понад 12 тисяч дзвонів для 7,5 тисяч клієнтів. Про її історію, сьогодення, про історичні і сучасні зв'язки з Україною розповів нам її нинішній власник — Януш Фельчинський, прямий нащадок засновника Міхала — у сьомому поколінні по чоловічій лінії.
Януш Фельчинський:
– Справді, історія нашої фірми почалася в Калуші, що зараз в Україні. Перша ливарня була створена 1808 року і фірма проіснувала там до 1939. А її цех у в Перемишлі відкритий з 1912 року. 1939 року на терени сучасної України (а тодішньої Польщі) прийшла радянська армія, яка перше, що зробила, так це закрила нашу ливарню. Декому з тодішніх її власників вдалося втекти до піднімецької частини Перемишля, а тих, кому втекти не вдалося, вивезли в Сибір — серед них були моя бабця та три тітки (до Польщі вони приїхали вони 46 року). Як як сказав, фірма була створена в Калуші, утім по суті це була лише її адреса, позаяк до 1863 року її можна було назвати мандрівною. Бо перші дзвоноливарі з роду Фельчинських їздили від парафії до парафії і вже на місцях домовлялися про роботу. Перший будинок калуської ливарні було споруджено близько 1870 року. Нині в ньому знаходиться продуктовий ринок. Родина Фельчинських була великою, не всі були ливарниками, у Калуші було в них були декілька будинків. Уперше після війни ми відвідали Калуш 1992 чи 93-го року, ми були там, зокрема, на відкритті вулиці братів Фельчинських.
На початку ХХ сторіччя власниками фірми були чотири брати. Найстарший із них Людвік відкрив філіал у Перемишлі. З того часу фірма називалася «Odlewnia Dzwonów Bracia Felczyńscy Kałusz-Przemyśl» («Дзвоноливарня братів Фельчинських у Калуші-Перемишлі»). Оскільки після І світової війни дуже популярними були т.зв. господарські виставки, у перемишльському цеху вирішили відливати дзвони саме для для них.
— Завдяки цьому 1939 року три інші брати-людвісари та їхні родичі мали куди втікати від совєтів. А втікали, в принципі, до німців. Тому, що німці могли лише вбити, а росіяни вивозили в Сибір, де доводилося помирати в муках. Протягом усієї німецької окупації ливарня працювала як ковальський цех. Усе, що в ній було, німці, звісно ж, забрали. Та й навіть, вони дали нам документи, що це підтверджують.
1944 року, після переходу фронту, дзвоноливарня у Перемишлі відновила свою роботу. Дзвони виготовляли до 1955-го. Того року влада, визнавши, що ливарня загрожує безпеці Польщі, націоналізувала її.
— Перебрання власності комуністичною державою відбулося так, що прийшли відповідні служби, вони були озброєні належними чином, в них на руках були відповідні («аргументи». І так в один момент наша родина втратила все майно. Згодом в ливарні створили державний кооператив з виготовлення терезів, він там існував до 80-х. А колишнім власникам дзвоноливарні довелось вирощувати петрушку в цей час.
Єдиним з усієї сім'ї дзвоноливоварів Фельчинських, який 1956 року, після політичної відлиги, наважився продовжувати сімейну традицію, був батько нашого співрозмовника Януша Фельчинського. Йому комуністична влада дозволила це робити, правда, не в Перемишлі, а в селі неподалік міста. До Перемишля фірма повернулася 1971 року. Сам пан Януш Фельчинський очолив фірму 1976 року, за три місяці до смерті батька. І ще в ті часи він в нього були перші контракти на доставку дзвонів до Радянського Союзу. Звичайно, вони були незаконними...
— Через Перемишль проїжджали вантажівки з трубами для будівництва якогось там газо- чи нафтопроводу в Радянському Союзі. І ми в ці труби, а точніше — у фітинги для з'єднання труб — засовували дзвони. Я зараз не пам'ятаю, для кого вони були, до яких місцевостей потрапляли. Але серед них був, здається, Львів чи околиця Львова.
А ще був інший варіант контрабанди — його знають мешканці підперемишльських сіл Кальників і Стубно. Перевізником була корова, на яку ми вішали невеликий дзвін. Після кількох ударів батогом, вона швидко перетинала зелений кордон. Поки прибували радянські прикордонники, люди на тому боці кордону дзвони забирали і втікали. А пограничникам лишалося перегнати корову назад, до Народної Польщі. Так тоді виглядав наш експорт до Радянського Союзу.
Дуже складним періодом в історії фірми були 80-ті роки минулого сторіччя, зокрема період воєнного стану. В той час роботою ливарні, яка виготовляла наприклад дзвони в честь убитого тодішніми польським спецслужбами священика Єжи Попєлушка, дуже активно цікавилася комуністична влада, у фірмі часто проводилися обшуки. Ситуація нормалізувалася після краху комуністичної системи. Також у сфері експорту, в тому числі з проголошеною українською державою. Нині фірма пана Януша Фельчинського експортує свою продукції чи не на всі континенти світу, в тому числі до Африки і Азії, її замовниками є релігійні громади різних конфесій, не лише християнських (за винятком — магометан, які користуються барабанами). Та все ж — доволі значна частка її продукції потрапляє в Україну — і нині уже нормальним шляхом.
— Мені навіть важко сказати, до скільки місцевостей в Україні потрапляли наші дзвони, на початку 90-х ми відлили десь 5 дзвонів для Львова. Саме зараз ми виготовляємо три дзвони для міста Поморяни у Львівській області, фундатором яких є Сенат Речі Посполитої. Один із цих дзвонів є копією дзвона в честь Яна ІІІ Собєського. Ми відлили дзвони, які є на військових цвинтарях в Биківні і Харкові. І ще безліч інших для костьолів і церков по всій Україні. В мене прекрасні контакти з українцями, я часто відвідую Україну, причому — просто як турист, а не для того, щоб оглянути давні маєтки моєї родини. Я не живу минулим, іду вперед. В мене в Україні є безліч знайомих. 2014 року, коли настали дуже складні часи, дехто із них тут, у Польщі, купував різні речі для армії, протягом певного часу в наших приміщеннях був склад таких речей. В мене велика повага до людей, які займалися цим ділом.
А ми ще додамо, що син пана Януша Фельчинського, який, що все вказує, продовжуватиме дзвоноливарну справу роду Фельчинських, вивчив українську — для цього, щоб полегшити своє спілкування з українськими покупцями дзвонів з Перемишля.
Запрошуємо Вас послухати матеріал у звуковому файлі
Галя Леськів, Лідія Іванюх і Володимир Прядко