Товариство Маґурич займається відбудовою призабутих цвинтарів та реновацією сакральних архітектурних пам’яток. Таку діяльність започатковано в 1986 році.
Спершу в рамках групи Надсяння, згодом, коли Надсяння» припинило діяльність, роботу продовжила Неформальна група каменярів, саме під назвою Маґурич.
Нині гостем нашої передачі є колишній член Надсяння і засновник Маґурича Шимон Моджеєвський.
Чи протягом цих років відбулися якісь зміни?
– Змінилося те, що ми перестали діяти в підпіллі. Тобто, ми не мусили приховувати своєї діяльності, просто вона нікого не цікавила. На даний час наша робота цікавить дедалі більше людей, ми поширюємо межі своєї діяльності, також на Україну. І це радує, що є люди, які готові приєднатися до нашої справи, які нам сприяють і підтримують, яким не байдужа культурна спадщина, проявом якої є кладовища.
Люди, які з вами працюють, це виключно добровольці. В інтернеті можна побачити, як виглядає ваша праця при відновлюванні старих цвинтарів. Це тяжка фізична робота, і навіть коли вже видно остаточний результат, коли вдасться відновити черговий зруйнований цвинтар, слів дяки радше важко очікувати від цієї другої сторони. Отже, де задоволення?
– Я шукаю осіб, у яких беззастережне бажання дії, і їхнє задоволення в тому, що вони переконані, що виконали важку, але потрібну роботу. Є задоволення, бо знищений, зруйнований надмогильний камінь знову стоїть на своєму місці, бо придорожній хрест чи капличка знову мають свій первісний вигляд, і цього достатньо. Я не питаю людей про причини, чому вони, замість проводити дозвілля в якомусь курорті, їдуть у призабуті місця, щоб фізично працювати, до того ж без будь-якої плати. Не важливо, чи роблять це з релігійних, історичних переконань, чи національних почуттів. Важливо, що вони вбачають сенс у тому, що роблять.
Я хочу сказати, що не завжди ця робота дуже важка, вона напевно копітка, і тому, думаю, серед волонтерів Маґурича переважають жінки. Я після 25 років своєї роботи на цвинтарях зробив один висновок – жінки – ефективні, а чоловіки ефектні.
Цікава заувага. А скажіть нашим слухачам, як ви вибираєте цвинтарі, на яких будете працювати?
– Ми з самого початку намагаємося діяти послідовно, тобто ремонтуємо кладовища згідно з прийнятим планом, регулярно і за географією. Отже, від джерел річки Сян прямуємо на захід. Ми вже пройшли гори Бєщади і дійшли до Лемківщини. А тепер будемо повертатися, але очевидно іншою смугою. Треба однак сказати, що останнім часом виникло декілька подібних нам ініціатив, також зокрема в Україні, отже ми природно намагаємося підтримувати ці дії. Трапляється, що отримуємо конкретне замовлення, цебто хтось потребує, аби ми виконали якусь роботу в якомусь місці, дає нам на це кошти, отже, якщо в нас є можливість, тоді ми погоджуємося.
Саме, щодо фінансового аспекту, як здобуваєте гроші на матеріали, наприклад?
– Ми звертаємося до фондів, які мають гроші на діяльність, котра нас цікавить, тобто йдеться про дуже широке поняття захисту культурної спадщини, отже я пишу проекти. Маґурич співпрацює з кількома фондами, і це забезпечує наші потреби, і можливості, бо число волонтерів обмежене.
Прошу нам ще розповісти про вашу співпрацю з Україною.
– В Україну їздимо регулярно, вже кілька років, у рамках програми Трансформація в регіоні – Ріта. Це програма Фонду освіта для демократії, який фінансує польсько-американський Фонд свободи. Тепер ми маємо вже 11-ий рік діяльності цієї програми, п’ять разів ми перемогли у конкурсі і отримали гроші на нашу діяльність в Україні. Суть цієї програми – передавати свій досвід вказаним країнам, а серед них Україні. Україна для нас це природний напрям, оскільки більшість цвинтарів, якими займався Маґурич, це українські цвинтарі, отже все силою обставин. Ми, звичайно, могли б поїхати до Грузії, але їздимо в Україну. Минулого року Маґурич співпрацював з Центром мархоцькознавства, який підлягає Українській Академії наук. Разом з Центром і з театром-студією Територія з Хмельницького ми спільно ремонтували цвинтар. Можливо, це дивно звучить, що до справи приєднався театр, але суть у тому, щоб передавати сенс культурної спадщини, сенс дбання про неї в різних формах.
Ваму роботу помітили, є нагорода «Європа Ностра» – це додатковий стимул до праці?
– Якщо б наша робота була залежною від таких імпульсів, напевно ми б її давно припинили, бо коли аж 25 років має тривати, щоб когось помітили з його роботою – це здається трохи довгувато. Звичайно, це дуже приємно. Багато хто сподівався, що після цієї нагороди зацікавлення нашою роботою дуже зросте. Я скажу так, нас більше знають в Європі, ніж у Польщі. Втім, така ситуація стосується не лише нас, ось наприклад театр Венґайти теж більше знають за кордоном, ніж тут.
Лідія Іванюх