Два післявоєнні роки в Польщі – від кінця Другої світової до встановлення комуністичної влади в державі – з-поміж усіх країн пострадянського табору є винятковим часом. «Часом страху» – так твердить польський історик Марцін Заремба у своїй новій книжці «Велика тривога».
Чому післявоєнні роки в Польщі є винятковим періодом на тлі всього регіону?
«Післявоєнні роки – це час, коли поляки живуть у стані постійного страху: не тільки страху репресій і безчинств Червоної армії, але також побоюючись голоду й епідемій» – говорить в інтерв’ю виданню «Tygodnik Powszechny» польський історик Марцін Заремба. «Велика тривога», де він описує ситуацію в Польщі в 1945–47 роках, саме з’явилася в книгарнях. Головним «мотиватором» людей у той період був страх – стверджує дослідник, що вперше так комплексно описав цей короткий, проте винятковий в історії період. Про ці два післявоєнні роки і ситуацію в них розмовляємо з істориком Лукашем Ясіною.
– Польща в 1945 році – це країна, як описує професор Заремба, де після 6 років війни, окупації, репресій настало повне знищення суспільства, яке доти існувало. За час війни загинула третина людей, що мешкали в Польщі, а серед них – велика частина еліти, цілі класи, як-от шляхта чи євреї, – говорить він.
У цьому суспільстві упродовж війни було знищено всі етичні, правові й моральні принципи – підкреслює історик Лукаш Ясіна.
– Такі речі, як убивства чи крадіжки, що раніше осуджувалися, тепер стали нормою. До війни польське суспільство шанувало право і не брехало державній владі – натомість протягом Другої світової війни треба було просто навчитися брехати німцям чи росіянам. Отож у 1945 році Польща – це країна, що повністю змінила свою ідентичність. У цій країні ніхто не був упевнений у завтрашньому дні. Незалежно від того, чи ти католик, православний, поляк, українець чи єврей – у будь-який момент хтось, хто сильніший від тебе, може тебе вбити – і Червона армія, і НКВС, і звичайні бандити, – говорить він.
Лукаш Ясіна підкреслює, що в 1945 році з цієї точки зору Польща є винятковою країною на тлі всього регіону – там не було знищено суспільство у такому розмірі, як у Польщі.
– Чехія, Словаччина чи Угорщина – це країни, де після війни суспільство і державний апарат не були знищені вщент. Там спостерігалася колаборація з німцями, а тому влада певною мірою пережила війну. Якщо порівнювати Польщу з Україною – то у наших східних сусідів період подібної «великої тривоги» настав уже раніше, у 1917 році та в роки Голодомору, – говорить він.
Коли страх спонукає до всього...
«Тоді був не один страх, як в СРСР під час великих чисток 30-их років. Без сумініву, найважливішим страхом поляків після війни був політичний страх, тобто побоювання репресій чи арештів. Але були й інші страхи. Дуже сильним, особливо в 1945 році, був страх Червоної армії. Червоноармійці влаштовували не тільки бійки й крадіжки – оцінюється, що вони тоді зґвалтували близько 40 тис. польських жінок. Був страх перехідного періоду. Люди не знали відповідей на запитання: чи введуть комунізм і колективізацію? Що буде далі з кордонами Польщі? Було й чимало соціальних страхів: репатрація, голод, хвороби. Тільки в 1945-му від тифу померло мінімум 20 тисяч людей», – це слова Марціна Заремби в інтерв’ю виданню «Tygodnik Powszechny» 23 вересня 2012 року.
На думку Лукаша Ясіни, польський дослідник порушив чи не найважливіший, психологічний аспект того періоду.
– Люди, що мешкають у Польщі в 1945–47 роках, бояться. І цей страх – ірраціональний. Люди вже не можуть знати інших емоцій. Над суспільством тяжіє страх, і люди приймають рішення саме під його впливом. Люди відважуються тоді на погроми, втікають, нищать себе та інших, – говорить він.
Погроми були тоді повсюдним явищем, дехто вважає, що в післявоєнний час у Польщі відбулося навіть кількасот погромів євреїв. У 1946 році відбувся чи не найбільш кривавий із них – у місті Кєльце. Тоді було вбито близько півсотні людей. Причиною його була плітка в середньовічному стилі – мовляв, євреї вкрали християнську дитину.
Таблиця в місті Кєльце в пам'ять про погром
– Заремба досить сильно хоче підкреслити, що всі рішення, які люди приймали в післявоєнні роки, не носили раціонального характеру. Скажімо, виселення українців чи Акція «Вісла» мотивовані повсюдним страхом Української повстанської армії, що вбивала поляків. Ніхто не задумувався, чому УПА це робила. Так само масова втеча євреїв з Польщі пояснюється лише тим, що вони були переконані: рано чи пізно їх прийдуть і вб’ють польські сусіди, – говорить Лукаш Ясіна.
Важливим елементом тодішньої дійсності було фактичне безвладдя – тобто формально комуністична влада у Варшаві існувала, однак вона не володіла ситуацією в державі, не панувала над правовим безладом, – каже Лукаш Ясіна.
– Влада зосереджувала всю свою увагу на боротьбі з польським антикомуністичним підпіллям. На південному сході Польщі це була боротьба з Українською повстанською армією. Проте влада не могла запевнити безпеку своїм громадянам. Щойно в роки стабілізації, тобто в 1947–52, почали діяти органи правопорядку, які почали захищати від бандитизму й крадіжок, – говорить він.
Фактично у Польщі тоді можна було розраховувати лише на родичів та найближчих друзів – підкреслює Лукаш Ясіна.
Чому в Західній Україні переважав опір, а не страх?
Що цікаво, і на це звертає увагу польський дослідник, такий страх у той самий час не панував у Західній Україні, зокрема в Галичині.
Українська допоміжна поліція, Шутцманншафт, Київщина, 1942 р.
– У 1945 році ці землі покинули поляки, що перед тим були найбільш переслідуваною нацменшиною. Немає теж євреїв, які загинули в 1942 році. Залишаються лише українці. Так, їх переслідували й переслідують, але під час німецької окупації українці мали набагато кращу ситуацію, ніж ті самі поляки. Отож, після війни українці набагато впевненіші в собі, ніж інші, а це дає їм можливість почати масштабний опір комуністам, – говорить Лукаш Ясіна.
Натомість цей опір уже не могло чинити польське суспільство в 1947 році – підкреслює Лукаш Ясіна.
– Люди через вісім років страждання так хотіли стабілізації, що вже погоджувалися на комуністичну владу – аби лише їм дозволили жити, нормально працювати, відбудовувати своє знищене життя. Знову ж таки – страх того, що можуть повернутися вбивства й грабежі стримував суспільство від активного опору комуністам. Цей елемент – страх війни – комуністи використовували в Польщі чергові сорок років, щоб тримати суспільство в страху, – говорить він.
Тим часом, комуністична влада, до складу якої часто входили поляки з СРСР, яким допомагали НКВСники, за два післявоєнні роки зуміла збудувати структури держави. Світова спільнота не була зацікавлена подіями в Польщі, а це давало Москві можливість активніше допомагати комуністам.
Ігор Ісаєв