Томаш Мацєйчук, польський волонтер з Познаня, представник фонду «Відкритий діалог». Він допомагає українським військовим в зоні боїв на сході, возить їм матеріальну і гуманітарну допомогу, яку збирають поляки у себе в країні. Томаш багато часу провів із українськими «кіборгами», зокрема в донецькому аеропорту, і знає, як виглядає щоденне життя українських солдатів. Саме він розмістив відео на сервісі YouTube, на якому російські терористи знущаються і принижують українських військових. Публікуючи інформацію, він також відкриває очі світові на різницю між реальністю та російською пропагандою. Вашій увазі інтерв’ю із польським волонтером.
- Вітаю, Томаше!
Томаш Мацєйчук (Т.М.): Добрий день.
- Чому ти вирішив поїхати на схід України та допомагати українським воїнам. Коли ти вперше туди потрапив? Що тобою керувало?
Т.М.: Все почалося від подій на Майдані в січні 2014 року, коли загинули перші протестувальники. Мене надихнув дух українського народу і те, що українці хочуть змін. Мені було боляче, що Янукович вбиває людей, знищує свободу у народі. Але цей народ повстав і тоді я вперше в січні організував віче на підтримку України на площі Свободи у Познані. Ми надсилали на Майдан допомогу – одяг, ліки та гроші. Після Майдану почався російсько-український конфлікт на Донбасі. Я побачив, що українці мають проблеми з наданням медичної допомоги. Люди стікають кров’ю, отримуючи вогнестрільні поранення рук і ніг. Тоді серед знайомих я організував збірку грошей на закупівлю препарату Celox (засіб, що стримує кровотечу - ред.). В травні я вперше поїхав на схід до батальйону «Донбас» і передав їм цю допомогу. Я провів з ними близько 2-3-ох тижнів і на власні очі побачив, як вони борються за те, аби Донбас залишився українським. Згодом, конфлікт переріс у війну, де стріляють танки, працює артилерія, проливається кров. Росія весь час підігріває конфлікт, робить усе, аби він продовжувався. Як польський патріот я хочу, щоб Україна зберегла Донбас, щоб Україна змогла перемогти. Кожен крок Росії на захід я вважаю небезпечним для Східної Європи. Я допомагаю Україні не тільки тому, що мені шкода і я співчуваю українцям, але й тому, що вчора була Грузія, сьогодні Україна, а завтра може бути Литва чи Естонія, а далі й Польща. Тому я хочу, щоб російська агресія була зупинена якомога швидше і якнайдалі від польського кордону.
- Ти був у багатьох місцевостях та об’їздив значний відрізок фронту в зоні АТО. Розкажи про ситуацію, яку ти востаннє там застав, перш, ніж повернутися в Польщу.
Т.М.: Я пересувався на відрізку від Пісків біля донецького аеропорту, далі через Дебальцеве, Попасну, Лисичанськ, Щастя, Станицю Луганську і до кордону з Росією. Це значна частина фронту, де тривають найбільш запеклі бої. Ситуація, яку я там застав… Спочатку було припинення вогню, але його не дотримувалися терористи. Під час «перемир’я» загинуло близько 200-от українських солдат, а терористи захопили додаткові 500 квадратних кілометрів української території. Я побачив, що українські військові хочуть йти у бій, вони не миряться із припиненням вогню, їм це не подобалось. Вони казали: «Ми не можемо весь час стояти на тих самих позиціях і чекати, поки ворожа артилерія і «Гради» впадуть нам на голови». Схоже відбувалося в новому терміналі, де українські «кіборги» тримали оборону близько 242 днів. Терористи не могли здолати українських солдат. Українці казали: «Або ми робимо крок вперед і атакуємо сепаратистів, або відходимо, бо інакше загинемо. Термінал більше не вдасться утримувати». На жаль, українська влада не прийняла рішення про наступ, не прийняла також рішення про відступ, аж поки терористи не підірвали стелю над українськими солдатами. Багато українців були взяті у російський полон і, як відомо, з них знущаються та принижують їх. В інтернеті є відео матеріали, на яких російський терорист «Ґіві» відтинає від курток солдат українські прапори і каже українцям їх з’їдати. Так в Європі себе ніхто не поводить, так поводять себе тільки дикуни та терористи. На сході України – справжній тероризм.
З українським добровольцем в Пісках
- Наскільки мені відомо, ти був також в Маріуполі та Дебальцеве. Як там розгорталася ситуація, особливо після обстрілу Маріуполя російськими терористами?
Т.М.: Маріуполь ще донедавна був найбільш спокійною і безпечною ділянкою фронту. Однак, після обстрілу бойовиків ця ділянка перестала бути спокійною. Окрім того, хочу наголосити на ситуації щодо Дебальцевого – це найкоротша дорога з Луганська до Донецька – стратегічний шлях для сепаратистів, і тому там йдуть найважчі бої. Нещодавно я мав розмову із українським солдатом, який служить недалеко від місцевості Камишатка біля Єнакієво. Він каже, що кожного дня сепаратисти обстрілюють їх, намагаючись пробити фронт, відрізати Дебальцеве і оточити місцевість. Оточення і створення котла навколо Дебальцевого – може стати трагедією, яку важко й порівняти із тим, що відбулося в Іловайську. В Дебальцевському котлі знаходиться багато українських танків, чисельна українська артилерія, а також багато військовослужбовців. Така трагедія може покласти Україну на коліна і тому українці повинні захищати цю ділянку усіма силами.
- Які настрої серед українських військових? Часто чуємо звинувачення у бездарності українського командування, а самі українські солдати наголошують, що треба розпочати наступ.
Т.М.: Моральний дух української армії високий. Військові весь час вірять у перемогу і виконують накази своїх командирів та влади, попри те, що не завжди з ними погоджуються. Я постійно чув від українських солдат, що вони вже втомилися від сидіння на місці, хочуть йти в наступ. Коли росіяни атакували позиції 93-ої бригади, із якою я був біля донецького аеропорту, українцям вдалося відбити цю атаку і вони мали можливість потужно контратакувати. Однак, поступив чіткий наказ: «Обороняймося і не покидаємо позиції». І на жаль, українські солдати втратили можливість завдати значного удару російським терористам. Солдати все ще вірять, що Порошенко врешті дасть наказ йти вперед, бо подальший відступ, подальша здача позицій, веде тільки до поразки. А українські військові хочуть тільки перемоги. Вони навіть кажуть, що ліпше загинути під час наступу, ніж сидіти в окопі чи деінде і загинути від «Градів» чи артилерії. Це не геройська смерть. Вони ж воліють помирати героями, як люди, які віддають своє життя за Батьківщину у бою, а не стоячи на місці і чекаючи смерті.
Покровське, Дніпропетровська область. Після повалення пам'ятника Леніну
- В які найбільш небезпечні ситуації ти потрапляв? Їдучи туди, де триває війна, ти розумів, що ризикуєш здоров’ям і життям.
Т.М.: Багаторазово автомобіль, в якому ми пересувалися, знаходився у зоні ураження гармат чи артилерії. По нам стріляли танки, але, на щастя, їм не вдалося влучити у нас. Нещодавно трапилася одна неприємна ситуація: я виходив з будинку, в якому знаходилася позиція українських військових, аби порозмовляти по телефону із польським телебаченням і переказати інформацію про те, що відбувається на фронті. Я вийшов назовні, зробив крок вперед і почув, що у моєму напрямку летить снаряд. Я кинувся назад у бік дверей, у цей момент цей снаряд впав приблизно в 10 метрах від місця, де я стояв. Якби вийшов раніше, цей снаряд із «Граду» міг мене вбити. І тоді я зрозумів, що це не жарти, тут можна загинути. У мене почався стрес, бо атаки «Градів» тривали постійно і безперервно. Там, де я був, солдати гинуть постійно. Нещодавно я отримав чергову інформацію, що загинув мій знайомий – хлопчина мав 19 років. Ще недавно в січні я передавав військові черевики та речі, які використовувала польська армія двом солдатам – Миколі і Василю. На жаль, вони більше не живуть. Два молодих відважних хлопця віддали життя за свою країну. Там дуже важко, там справжня війна. Я б дуже хотів, щоб в Польщі, Європі та світі дуже чітко розуміли, що це конфлікт, де проливається море крові. Там відбувається велика трагедія і треба, щоб політики врешті щось із цим зробили. Не тільки українські, але й світова спільнота.
- А що говорять твої співвітчизники, коли ти повертаєшся додому – в Польщу? Що відчуваєш, коли опиняєшся тут, у Європі, де мир і спокій, а війна залишається десь там - сотні кілометрів позаду?
Т.М.: Багато людей не розуміє, що насправді відбувається на сході України. Є очевидний дефіцит інформації на тему війни на Донбасі не тільки в Польщі, але й в інших країнах. Зокрема, в Німеччині та Франції ця тема майже непомітна. Натомість, багато поляків бажають, щоб українці перемогли і захистили свою землю. Але є й такі поляки, які піддаються маніпулюванню російської пропаганди, яка весь час «бомбардує» нас на тему Волинської трагедії. Це історія, яка вже в минулому. І я не помічаю, щоб українці пишались цим, навпаки, українці говорять, що там справді була трагедія і це не може бути причиною гордості. І, на жаль, є частина поляків, яких є меншість, але які вважають, що українцям не можна допомагати, тому що вони винні у Волинській трагедії. Цей злочин мав місце, але сьогодні ми повинні думати над тим, як дійти до порозуміння, як захистити Україну і при можливості запевнити безпеку і собі. Емоції та використання історії в політиці – це дуже поганий шлях. Цей шлях може закінчитися катастрофою і для України, і для нас.
З бійцем батальйону Айдар
- Як вважаєш, чи може українська армія протистояти російській і як спинити ворога?
Т.М.: Якщо ми говоримо про конфлікт російської і української армій, то на жаль, українська армія не має шансів. А якщо говорити про протистояння української армії із терористами, котрих підтримує Росія, то шанси є. Ще до того, як приїхав «білий конвой», завданням якого була доставка набоїв та зброї, було спокійно. Приїхав конвой – почався наступ бойовиків. Українська армія може перемогти терористів. Тільки потрібна політична воля та рішення в Києві, щоб розпочати наступ. Військові без наказу не будуть атакувати. Якщо Україна захоче перемогти у цій війні і піти в наступ, то є шанс, що ця атака буде успішною і терористи зазнають поразки. Тільки для цього має бути воля президента. Київ повинен вирішити: кінець розмов із терористами, кінець режиму припинення вогню, час на боротьбу.
- Якої допомоги українські воїни потребують найбільше? Про що вони самі просять і питають?
Т.М.: Українська армія без допомоги волонтерів вже б давно програла цю війну. Український народ сформувався в громадянське суспільство, створив громадські організації, котрі постачають солдатам харчі, взуття, одяг, а також пристрої нічного бачення – ноктовізори або тепловізори. Це все допомагає українським солдатам триматися. Якби не це, війна вже б давно була програна. Тепер триває мобілізація, 50 тисяч українців потраплять на фронт, багато з них не має бронежилетів, касок і такі речі зараз дуже потрібні. Ми в Польщі збираємо гроші, аби постачати бронежилети та військові каски українським воїнам. У нас є інтернет-сторінка kuloodporni.org і там є інформація, куди можна перераховувати гроші і що саме за ці гроші ми купуємо. Тому ця допомога є дуже важлива, як і допомога українців, котрі самі не мають багато грошей, бо живуть в країні, яка бореться із економічною кризою. Тим не менше, вони передають гроші і власне завдяки простим українцям ця армія ще бореться.
З солдатом 17-ї танкової бригади
- Чи будеш повертатись на схід?
Т.М.: Це складне запитання. На фронті дуже небезпечно і також мені дуже б не хотілось потрапити в полон. Російська пропаганда покаже мене як польського найманця і такі слова з боку Росії вже лунають. Коли я опублікував відео в інтернеті, як російські танки обстрілюють позиції української армії, російські ЗМІ заявили, що я людина, яка бере участь в боях на Донбасі. Це неправда, бо я волонтер, привожу гуманітарну допомогу, розмовляю із військовими, намагаюся отримувати інформацію, котру пізніше переказую польським ЗМІ. Чи я повернусь на схід? Це відкрите питання. Я б хотів повернутися, хотів би туди поїхати. Маю там багато друзів і знайомих, багато з яких вже загинули. Я хочу поїхати на їхні могили, віддати шану тим людям, які присвятили своє життя обороні своєї вітчизни, а також, на чому б хотів особливо наголосити, обороні Європи. Україна бореться на два фронти: військовий і цивілізаційний. Україна обрала Європу і тепер за цю Європу гине.
- Томаше, дякую тобі за допомогу і підтримку наших українських воїнів. Віримо у перемогу України та те, що врешті прийде мир. Дякую за розмову.
Т.М.: Дякую.
(Доступна також звукова версія розмови вгорі сторінки)
Розмовляв Тарас Андрухович