Два роки тому, 12 квітня, «зелені чоловічки» з’явилися у Слов’янську та Краматорську Донецької області. Тоді терористи захопили державні установи та райвідділ міліції міста Слов’янськ, де був встановлений прапор Російської Федерації. Від цього моменту фактично почалася російсько-українська війна, що триває досі. Про Донбас два роки після війни наш колега Ігор Ісаєв поговорив із головним редактором луганської «Реальної газети» Андрієм Діхтяренком.
Коли ти виїхав з Луганська?
Про те, що все на Донбасі йде у бік великого конфлікту, стало зрозуміло у травні 2014 року, коли сепаратисти провели так званий «референдум». Я був присутній 5 травня на зустрічі Юрія Болотова з керівниками територій, міст, і бачив, як чиновників змушували проводити цей «референдум». Його робили з великим поспіхом, бюлетені друкували навіть під час голосування. Тому не було жодних перевірок, скільки людей проголосувало, чи дійсні результати. Коли нам після цього референдуму оголосили, що тут уже не Луганська область, а «Луганська народна республіка», я зрозумів, що знаходитися тут небезпечно. Наприкінці квітня – на початку травня наших колег, які чинили опір, просто забирали «на підвал». Я тоді більшу частину часу присвячував не праці, тільки переговорам із бойовиками, із виразною російською вимовою. У травні я перевіз свою родину до Києва, сам залишився працювати. Ми видавали газету до липня 2014 року, хоч до нас до редакції двічі приходили бойовики. Спочатку приходили поговорити, залякували, а потім уже вони були явно недоброзичливі: ми тоді забрали техніку і верстали газету з дому. Тоді ж почали постійно обстрілювати місто. Коли ми випускали останній паперовий номер, було зрозуміло, що він не потрапить до кіосків – вони були закриті, ми вирішили виїхати. Усі представники моєї «Реальної газети» виїхали.
Чи був сценарій? Чи він ламався?
Дуже довго у Луганську як Антимайдан, так і Євромайдан існували паралельно. Вони не зачіпали один одного. Однак після подій у Криму «прихильники старої влади» – так вони спершу себе називали – стали поводитися все більш агресивно, усе частіше стали з’являтися російські прапори. На мітингах стало небезпечно знаходитися не тільки проукраїнським діячам, але й журналістам. На початку березня натовп почав захоплювати урядові будівлі – але що цікаво: тоді Облдержадміністрацію сепаратисти двічі захоплювали і двічі з неї виходили. Ситуація здавалася такою, що я підозрював місцеву еліту у намаганні досягти політичних гарантій від Києва. Але з кожним днем все чіткіше ставало зрозуміло, що процеси керуються з іншого місця. Для Луганська ключовим моментом стало захоплення Служби безпеки України в місті 6 квітня 2014 року. Мене найбільше вразило те, наскільки легко силовики віддали цю будівлю, добре укріплену, з запасами зброї, що її сепаратисти перетворили на свій штаб.
Чому саме Слов’янськ, а не Луганськ, розпочав війну на Донбасі?
У Луганську тоді було захоплено СБУ. Але водночас інші адміністративні будівлі знаходилися під контролем України. Наприклад, будинок МВС не був захоплений навіть тоді, коли захопили облдержадміністрацію. А якраз події в Слов’янську показали, наскільки швидко невідомі люди можуть повністю відновити контроль над усім містом. У цьому полягала головна різниця.
Маємо два роки після початку війни в Східній Україні. Наскільки можливо спрогнозувати те, що там буде через п’ять років?
Я вважаю, що є кілька сценаріїв. Однак найвірогідніший – це варіант Придністров’я. Адже український уряд не розуміє, що зробити з Донбасом, зруйнованим і безперспективним регіоном, до цього населення якого два роки оброблялося антиукраїнською пропагандою. Початок 2016 року приніс нам ситуацію, подібну до тієї, що ми мали після «Дебальцівського котла». Після того не змінився ані кордон, ані правила перетину території, підконтрольної Україні, ані не відбулися економічні зміни. Мені здається, що цей конфлікт затягується, і думаю, що і через п’ять років ситуація залишиться подібною.
Розмовляв Ігор Ісаєв
Слухайте звуковий файл!