Восени на вулицях Варшави можна було побачити сіті-лайти із зображенням українських працівниць у Польщі. Серед них: медсестра, збирачка ягід, офіціантка, прибиральниця, працівниця птахофабрики, працівниця фаст-фуду. Так трудову міграцію на плакатах представили українські художники Центру візуальної культури у Києві. На запрошення Музею сучасного мистецтва у Варшаві вони були кураторами 10 фестивалю «Варшава в будові», який висвітлює проблеми міста. Портрети працівниць художники зобразили на тлі 200-гривневої купюри зі зображенням Лесі Українки, яка відстоювала права жінок та людей праці, – розповідає художниця Оксана Брюховецька з Києва, авторка ідеї та кураторка проекту виставки «Jestem Ukrainką» – «Я – українка»:
- На тлі її портрета зображені портрети жінок-робітниць, українок, які приїздять працювати в Польщу, і якісь такі найбільш поширені види праць, які вони виконують. Саме цей підбір видів праці не був кимось одним концептуально розроблений. Я пропонувала художницям, художнику: кого ви хочете зобразити, згідно з вашим дослідженням, яке ви зробите, опрацьовуючи якусь інформацію, яка існує щодо праці українських жінок у Польщі. І ось власне це був такий вибір художниць та художника.
На плакатах, окрім назви кампанії «Я – українка», була також коротка довідка про Лесю Українку та опис проблеми трудової міграції: «Сьогодні через труднощі та занепад економіки тисячі українок змушені працювати у Польщі. Ці жінки заслуговують на гідну працю та відповідне ставлення», – продовжує Оксана Брюховецька:
- Тобто, власне, це була ідея зробити цих жінок видимими, привернути увагу до їхньої праці, до їхніх проблем. Взагалі привернути увагу до цієї економічної ситуації, яка на сьогоднішній день існує, в тому числі в Україні. У зв’язку з цим люди не можуть забезпечити собі достойне життя тут, працюючи на Батьківщині.
Завдяки постер-кампанії на проблему трудової еміграції з України звернули увагу закордонні ЗМІ, – розповідає кураторка проекту. Однак щодо представлених на плакатах професій, які виконують українки у Польщі, виникла дискусія:
- Люди деякі вирішили, що, зображуючи таку працю не надто престижну, скажімо, показуючи не успішних українок, а приналежних до, може, нижчого класу, що цим начебто я принизила взагалі ідею української жінки, України. Що це начебто якось могло закріпити ті стереотипи, які й так існують у польському суспільстві щодо українок. Я з цією інтерпретацією не згодна, тому що я, по-перше, вважаю, що жодна праця не є принизливою. Разом з тим, мені в цьому вчувалося таке бажання не говорити про проблему, тобто не візуалізувати її. Це також позиція не дуже, мені здається, чесна, не дуже продуктивна і, приховуючи проблеми, закриваючи на них очі, ми їх ніколи не вирішимо.
Реакцією на проект «Я – українка» було створення альтернативного проекту у Facebook під назвою «Jestem Ukrainką, jestem z tego dumna» – «Я – українка, я цим пишаюся». Іван Андріїшин, арт-директор одного телебачення у Варшаві, створив плакати з фотографіями успішних жінок, серед яких, до прикладу, приватні підприємці, суспільні діячки, акторка, журналістка. Також на тлі 200-гривневої купюри з портретом Лесі Українки. Свій проект Іван Андріїшин називає продовженням попереднього:
- На мою думку, цей проект не зовсім себе розкрив і показав усі можливості та всі проблеми, з якими зіштовхуються українки, працюючи, проживаючи в Польщі. Проблемою було те, що маленьким друком знизу було написано про саму цю проблему. Але просто розуміючи глядача, який чи проїжджає повз цей плакат, чи проходить повз цей плакат, він бачить саме напис «Jestem Ukrainką» i бачить зображену там прибиральницю, чи бачить продавчиню, чи робітницю медзакладу. І в нього вже тоді будуються певні стереотипи про українок, які проживають тут в Польщі. І, власне, я хотів побороти ці всі стереотипи, показуючи, що українки – це не тільки представниці професій, які зображені на тих плакатах. А також – й інших професій. І щоб показати, що насправді вони можуть більше, ніж від них очікують.
Серед учасниць проекту – Вікторія Демченко, коуч, тренер з особистісного та кар’єрного розвитку. Вона розповідає, що вперше побачила сіті-лайт із зображенням прибиральниці на Західному вокзалі у Варшаві:
- Було прикро насправді, що так висвітлюється українська жінка. Мені запропонували взяти участь в альтернативній кампанії, я погодилась. А чому ні? Щоб просто показати, що наші жінки – це не лише люди, які прибирають, але також займаються бізнесом, і я це сприймаю як альтернативу. Мені навіть важко сказати, що я вважаю себе успішною жінкою. Я себе вважаю щасливою жінкою. А чи я займаюсь коучингом, чи я є тренером, чи я є продавцем, чи я є прибиральником, – це моя справа, це мій власний успіх. Для мене успіх – це така точка перетину двох прямих: перше – твоя потрібність суспільству і друге – твоє задоволення від того, що ти робиш.
Автор альтернативного проекту розповідає: він не очікував, що проект набуде такого великого відгуку:
- Коли побачив насправді, як люди почали жваво це все обговорювати, то зрозумів, що це дійсно велика проблема, і що варто продовжувати цей проект. Так само, наприклад, і поляки зіштовхуються з цим у Британії: що їх також там можуть трактувати як виконавців лише таких робіт. Бо теж звучало багато коментарів від поляків, що шкода, що таких проектів ніхто не зробив в Англії чи в Німеччині.
Мені власне захотілося показати конкретних осіб, які могли б просто напряму змотивувати інших людей, що це не є просто образ якоїсь там персони, невідомої нікому. А це конкретна людина, про яку можна буде потім почитати в інтернеті та дізнатися про неї більше. І змотивувати себе тим, що, можливо, я також знайду в собі сили і зможу досягнути свого малого успіху.
Я теж вважаю, що кожна робота є важливою. Є одна чудова учасниця нашого проекту, яка мені розповіла свою історію: що вона теж починала з прибирання в готелі, але потім, вже набравшись досвіду і знань у готельному бізнесі, вона ризикнула і відкрила свій гостел. І зараз успішно займається веденням гостелу.
Проект «Я – українка, я цим пишаюся» продовжується, адже до участі у ньому зголошуються все нові учасниці. Оксана Брюховецька вбачає позитив у тому, що кампанія, яку вона курувала, не залишила нікого байдужим:
- Були у Facebook розміщені фотографії саме успішних жінок-українок як контр-акція до моєї акції. Я можу сказати з цього приводу, що я дуже поважаю цих жінок, які досягли успіху і в жодному разі не мала на меті недооцінювати їх, але мій проект був про інше. Мій проект був про те, щоб привернути увагу до проблем тих жінок, які перебувають в економічній скруті і, які вимушені, можливо, кидати сім’ю в Україні, можливо, кидати свою професійну кар’єру, яку неможливо реалізувати, та їхати виконувати якусь роботу в Польщі не надто, так скажімо, престижну, не ту, яка їм принесе успіх чи кар’єру, чи навіть забезпечить пенсію на старість.
Польсько-українська господарча палата у рамках своєї соціальної кампанії «Партнерство та працевлаштування» підтримала акцію «Я – українка» Центру візуальної культури у Києві. Продовжує Тетяна Гомон, координаторка кампанії «Партнерство та працевлаштування»:
- Як на мене, вибір професій дуже вдалий, тому що, знову ж таки, саме тут люди, що працюють у цих професіях, найбільш наражені на експлуатацію на роботі: аграрна сфера, домашнє господарство, гастрономія, торгівля і послуги.
Не розумію, однак, обурення української спільноти цими плакатами і намагання викривити якісь дані про міграцію, адже на сьогоднішній день трудова міграція з України виглядає саме так. Згідно з даними Міжнародної організації у справах міграції, 71% українських заробітчан виконують просту роботу, 24% – це кваліфіковані робітники і лише 4% і відповідно 2% – це висококваліфіковані спеціалісти та люди, що займають менеджерські посади.
На обидві кампанії варто подивитися як на цілісність проблеми ролі українки у Польщі, – вважає Блажей Шостек, психолог з Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві:
- Думаю, що перша кампанія, дійсно, на перший погляд, може закріплювати стереотип українки, яка приїжджає до Польщі і призначена тільки для виконання найпростіших робіт: чи в домашньому господарстві, чи прибирання. Важливе те, що написано на плакатах знизу. Я справді це помітив, хоча було важко це зауважити. Власне той напис, що ця кампанія не закінчується тільки на тому, що представляє жінку з України, яка має виконувати найпростіші речі, але це є кампанія, яка містить щось більше. І одразу хотів би звернути увагу на ту другу кампанію, котра показує жінок з України, які, наприклад, роблять кар’єру в Польщі, створюють фірми, добре собі радять. Ці дві кампанії взаємодоповнюють одна одну, тому що, думаю, сучасна Польща, особливо та Польща, яка є у Варшаві, тобто міжнародні корпорації, фірми до кінця не дивляться на національність особи, яка зголошується до праці, але дивляться на її вміння, рівень знання мови і так далі. І так само багато жінок з України, які собі чудово радять з мовою, мають дуже добру освіту, теж собі краще радять на ринку праці, ніж жінки, які приїжджають і тієї мови не знають чи просто приїжджають і, власне, виконують найпростішу роботу. Думаю, що важливим є також розуміння поляків, пов’язане, власне, з тим, що варто, аби той стереотип про українців, що вони приїжджають до нас і збирають, наприклад, полуницю, був зруйнований власне через те, що знання поляків стосовно українців збільшуватиметься, про те, навіщо ці особи сюди приїжджають. Думаю, що національність не має тут до кінця значення. Більше значення має теж те, що поляки собі просто краще радять у своїй рідній країні. Так само, якби я, як поляк, поїхав в Україну, напевно, гірше б собі радив на початку, ніж українці, які знають мову, які знають реалії, котрі там діють, і так далі. Взагалі, хотів би сказати, що жодна праця не позбавляє людини гідності.
Тим часом, почали з'являтися нові відгалуження кампанії «Я – українка, я цим пишаюся». До прикладу, у планах – організація зустрічей українок, аби ділитися досвідом свого кар’єрного розвитку в Польщі.
Плакати проекту «Я – українка» опубліковані з дозволу авторки Оксани Брюховецької, Плакати проекту «Я – українка, я цим пишаюся» опубліковані з дозволу автора Івана Андріїшина.
Ірина Кондратюк