Як часто ми замислюємося про те, чим для нас є мова? Чи теж, як часто ми її зауважуємо? Дозволю собі зробити припущення, що доки ми не починаємо навчатися мовам для нас нерідним, доки не опиняємось в іншомовному оточенні, або – з іншого боку – доки нам не починає бракувати слів також і у власній мові, доти ми, загалом, майже не зауважуємо її присутності й того, що ми невпинно нею послугуємося.
Кажучи так, я, звісно, зовсім не намагаюся ствердити, що мова є для нас чимось малопомітним, бо не надто й важливим. Навпаки. Радше є так, що найважливіші речі настільки для нас органічні, що саме через це вони виявляються малопомітними. Або й непомітними, невловимими. Чи, скажімо, часто ми замислюємося про повітря, яким дихаємо, аж доки його не починає бракувати? Те ж саме можна сказати про силу тяжіння, домашній затишок – про всі настільки, здавалось би, очевидні та необхідні для нашого життя явища. Це ж діється і з мовою: її існування ми усвідомлюємо в той момент, коли – як я щойно сказав –нам раптом починає бракувати слів, коли, отже, її існування виявляється не таким вже й певним. Незалежно від того, чи йдеться про власну мову, чи про мову інших людей, інших народів. Очевидність існування мови створює враження, що ми неначе виринаємо з неї та споглядаємо на неї ззовні.
І, власне, отаке відчуття виринання, а, точніше, наше сприйняття цього стану як чогось достеменного або уявного, може нас привести до двох розумінь природи самої мови. А, отже, перше і найбільш поточне говорить про те, що з мови можна вийти назовні та подивитись на неї незворушним оком дослідника як на цілісне явище, що існує поруч із безліччю інших явищ. А якщо можна її таким чином сприйняти, то можна описати, надати їй визначення і – а чому б і ні? – вжити її. Чи ж бо не вживаємо ми мову на щодень? Так. А для чого? Для того, аби порозумітися з іншими людьми. Отже, для висловлення своїх думок та для комунікації, тобто для переказу їх іншим людям. От ми вже й маємо визначення мови як цілісного явища: це знаряддя комунікації.
Теорій комунікації, що саме так інтерпретують цей феномен – безліч. Саме відшліфовуванню мови заради ефективного порозуміння з іншими та переконування їх служить риторика – мистецтво віртуозного володіння цим небезпечним інструментом, а, нерідко, й зброєю. Таким підходом зумовлене й виникнення двох зовсім різних, здавалось би, понять: недоріка та німець. Обидва неспроможні до персвазії, тільки що коли перший хоч трошки говорить нашою мовою, то другий – видаючи з себе якісь незбагненні звуки – виявляється для нас (себто для творців цього поняття) безмовною істотою, німим, «німцем». Оскільки ж такими найближчими немовами для слов’ян, тобто для тих, що володіли словом, були давні германські племена, а за ними й франки, то саме їх і було названо німцями, а Limes Sorabicus – межа, що пролягала поміж ними – була теж межею поміж мовою як такою і маячнею. Цікаво, що такий поділ аж зовсім не є слов’янським винаходом. Адже й давні греки всіх іноземців, чиєї мови вони не розуміли, називали варварами, а βάρβαρος – це «той, що бурмоче».
Однак, залишмо наразі цей відступ та повернімося до головного питання. А цікавить мене тут, чи справді можливо полишити мову й подивитися на неї ззовні? І теж, чи справді вона є знаряддям, яким один орудує, а другий ні? Певним, може вже дещо банальним запереченням цього було б мислення, яке, за визначенням Платона, є розмовою душі самої з собою. Щоправда, саме мислення – на думку іншого і вже, мабуть, не меншого авторитету в цьому питанні, Мартіна Гайдеґґера – є чимось надзвичайно рідкісним. Однак, навіть кліше, на котрі кожен з нас найчастіше приречений, мусять мати якийсь мовний вираз, аби душа врешті із собою порозумілася.
Зрештою, як сказав ще один вартий уваги провідник по цьому полі Людвіґ Вітґенштайн: «Відтворити мовою щось таке, що "суперечить логіці", так само неможливо, як у геометрії відтворити її координатами фігуру, що суперечить законам простору» (TLP, 3.032). А за цим йде і другий аргумент. Навіть без повної згоди з власним глуздом ми, однак, нікуди від мови не втечемо, як не втечемо від себе і не втечемо від світу. Тут варто навести наступну цитату з Вітґенштайна: «Межі моєї мови означають межі мого світу» (TLP, 5.6). Зрештою, останнє служить також чудовою ілюстрацією до згаданої щойно межі між світами мов і немов, слов’ян та німців, греків та варварів. Більше того, вона служить контраргументом до переконання, що на мову – на власну мову, але теж і на мову як цілісний феномен – можна подивитися ззовні, спостерігати за нею незаангажованим оком та описувати непов’язаними з нею вустами.
Можливість виринути з мови, безперечно, існує. Однак, невід’ємним багажем у такій подорожі виявляється неспроможність будь-як її описати. Більше того, полишаючи мову, ми нездібні й усвідомлювати сам цей стан та себе, що у ньому перебуває. Безмовність є шляхом містиків, тож залишмо цей варіант поза нашим обговоренням, прислухаючись, зокрема, й до вимоги Вітґенштайна: «Про те, про що не можна сказати ясно, треба мовчати» (TLP, 7).
До всього тут представленого слід додати ще одну неймовірно важливу цитату: «Мова – це домівка буття». Це слова Мартіна Гайдеґера, що звучать в унісон із афоризмами Вітґенштайна. Обидва такі різні, здавалось би, філософи, що разом з тим мають стільки спільного, задали тон розважанням про мову у ХХ сторіччі. Оскільки ж саму філософію цього часу характеризував так званий Лінгвістичний поворот, тобто перетворення мови у головну тему філософських розважань, то цих обох мислителів без перебільшення можна назвати чи не найважливішими філософами за останні сто років. Однак, що тут для нас важливо, то те, що обидва вони згідні: людині від мови не втекти. Натомість поза нею, аби розвинути цю думку, ми виявляємось кимось вищим, або нижчим за людину, але не нею самою. Тут я вже дозволив собі парафразувати іншого сучасника обох мислителів – Макса Шелєра.
Таким чином, з’являється ще одне питання: якщо мова є чимось абсолютно для нас органічним – простором, у якому ми перебуваємо та формуємося – якщо, за словами Вітґенштайна, «побутова мова є частиною людського організму, такою самою складною, як і він» (TLP 4.002), то звідки взялася вона сама? І на цю тему існує кілька відповідей, що кожна з них, як не парадоксально, не виключає другої.
«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1,1), читаємо ми у першому рядку Прологу до Євангелії св. Івана. Слово, тобто грецький λόγος, що теж значить і мову, і розум тощо. Нічого дивного, що такий Логос-мова у християнському богослів’ї, але також і в елліністичній філософії, має божественну природу. Це така мова творить світ і все, що у ньому перебуває. І аж ніяк не її створює людина. Тим більше, мова не може бути нашим знаряддям, хоч і здатна часом вдавати, що ним є. За словами Гайдеґера, це мова говорить людьми, а не навпаки.
Та чи ж не люди створили слова? Чи ж, більше того, ці слова не змінюються, слідуючи за людиною в її подорожах світом і формуючи, таким чином, щораз нові мови? Чи ж їх не створили люди, домовляючись між собою про те, що кожне слово буде значити? Або, принаймні, наслідуючи в своїй мові звуки світу? Про це, зокрема, питали Сократа його учні в Платоновому діалозі «Кратил». Проте, Сократ не відповів однозначно, адже і відповіді на всі ці питання, якщо ми прагнемо залишитися на ґрунті філософії, належало б шукати десь поміж обома, а може й нескінченним числом версій.
Однак, хочемо ми цього, чи ні, всі ці питання, як і відповіді на них, існують у просторі мови. В ній – у мові – теж протікає наше життя і лише прощання з ним може значити наше розставання зі сферою логосу. Хіба що, також воно значитиме перетворення у мову та мовні образи нас самих.
Антон Марчинський
Запрошуємо Вас послухати звуковий файл.