У нашій повсякденній мові існує безліч понять, які ми вживаємо навіть не задумуючись про їхнє значення та історію. Разом з цим, трапляється навіть, що їхнє використання – й оті сенси, які в них вкладаються – можуть відбитися на нас самих, а навіть на цілому суспільстві, представниками якого ми є. Отже, ніколи не завадить пригледітися до них, аби, принаймні, на поточному рівні – не займаючись тим, що називається археологією слів – з’ясувати, про що ж в таких поняттях йдеться.
Одним з такої довгої міріади понять є «цивілізація». Кожен з тих, хто слухає цю передачу, або читає її текстовий запис, є представником якоїсь цивілізації. Більше того, сама здібність записувати, переказувати і читати думки, що ми тут наводимо, вже є невід’ємним від буття цивілізованим.
Що ж це значить, ми поговоримо зі знавцем цієї проблематики цивілізації польським філософом доктором Бартошем Дзялошинським.
- Чим цивілізація є як така? Що це поняття значить?
- Це поняття народилося у XVIII сторіччі. Це типовий твір епохи Просвітництва. Отже, воно передусім з’явилося в творах французьких та англійських філософів і потрібне було для опису того, чим тодішній стан західної цивілізації, репрезентованої, власне, французами і англійцями, відрізняється від більш давніх стадій розвитку, тобто, на приклад, від диких, примітивних чи варварських суспільств. А з іншого боку, вони питали про те, чим Захід відрізняється від позаєвропейських суспільств, з якими європейські мандрівники стикалися під час своїх подорожей і в ході колонізації. Перше визначення поняття цивілізації було пов’язане з уявленнями про звичаї, тобто із тим, як суспільства виробляють певні звичаї, певний спосіб поводження, який дозволяє їм дедалі вправніше уникати конфліктів. Йшлося про те, як ці суспільства стають більш вихованими, лагідними. І це, власне, відрізняло високу цивілізацію від дикунів і варварів, тобто виховання та вишукані манери. Таким було початкове значення цього поняття.
- Однак, саме це слово – цивілізація – має латинське походження. Що воно значило у своїх римських витоків?
- Власне кажучи, існує два латинські поняття, від яких це слово походить. Найважливішим з них є поняття civilitas, тобто зичливість, лагідність, добрі манери. Те, що ми намагаємося уникати фізичного насильства у відношенні одне до одного – це зрозуміло. Але також йдеться про уникання символічного насильства, спроби залагоджувати міжлюдські конфлікти. І це пов’язано зі способом життя у містах. Це описували вже латинські автори як певного роду зародження міських звичаїв. Натомість, філософів Просвітництва цікавило, як саме це відбувається з бігом історії. Що це не нерухомий, статичний опис, але щось таке, що невпинно діється та змінюється.
- Отже, це була civilitas. А яким є друге слово?
- А друге – це поняття civitas, що значить державу, устрій, однак, із наголосом на громадянськості державного життя. Тобто, мова про те, що громадянин має певні права і привілеї. При тому, обидва ці латинські джерела, тобто лагідність звичаїв і громадянська форма політичного співіснування разом творять поняття цивілізації.
- Автори, що про цивілізацію писали у XVIII сторіччі, говорили про західну або європейську цивілізацію. Чи, творячи таку дефініцію, вони, разом з цим, протиставляли його іншим цивілізаціям або нецивілізованим спільнотам, варварам?
- Для авторів XVIII сторіччя існувала лише одна цивілізація – одна лінія розвитку людства, що веде від дикунства, через варварство й до цивілізації. І вони, здається, навіть не замислювались про те, що визначають це поняття так вузько. Лише у першій половині ХІХ сторіччя це поняття цивілізації було прийняте мислителями зі Східної Європи – польськими та російськими авторами. І коли вони його підхопили, то виявилося, що це поняття не надто пасує до місцевих реалій, що його значення слід якимось чином змінити. Це було переломним моментом, коли виявилося, що цивілізація не буває однією-єдиною, такою, що відповідає взірцеві Західної Європи, але можна вести мову про багато різних цивілізацій.
- А які, отже, приклади передусім варто було б тут навести?
- Окрім європейської цивілізації, тоді почали говорити про східно-слов’янське коло. Про це писали ще слов’янофіли в середині ХІХ сторіччя. З іншого боку, наприклад, Алексіс де Токвіль почав писати про американську цивілізації. Отже, там було зауважено явища, порівнювальні з огляду на масштаб із тим, що було зауважено у Західній Європі. А, отже, ця остання не є єдиним абсолютним взірцем, а історія може розвиватися інакше, згідно з іншими принципами, та формувати інакші – й не гірші – звичаї, інакші правові рішення. Більше того, це все може відбуватися в іншому темпі: щось відбуватиметься трохи пізніше, а щось – швидше, можуть відбуватися якісь перескакування, зміни. Отже, цивілізації можуть розвиватися по-своєму та робити наголос на різних цінностях. А те, які цінності для них важливі, має дуже велике значення. Тобто, цивілізація визначається власними цінностями.
- Чи можна уявити суспільство, що не є цивілізацією, і навпаки?
- Про суспільства, які не є цивілізаціями, ці більш ранні автори сказали би, власне, що це дикі суспільства. Але сьогодні ми, радше, відходимо від досить бридкого європоцентризму. Після того, що в гуманітарних науках сталося у ХХ сторіччі, ми схильні зауважувати елементи цивілізації навіть у тих суспільствах, що перебувають на відносно ранньому етапі розвитку. Особливо, якщо цивілізацію ми розумітимемо не як якийсь високий, більш просунутий стан, але як процес, що триває постійно. Тоді елементи цивілізації присутні вже у найбільш примітивних спільнотах.
- Чи цивілізацію можна порівняти з живим організмом, а, відповідно, її функціонування – з тим, як такий організм функціонує?
- Цивілізацію безперечно можна порівняти з живим організмом. І було чимало авторів, котрі, власне, так описували різні цивілізації. Передусім треба виокремити її характерні риси, що відрізняють її від інших цивілізацій, як, скажімо, один біологічний вид або організм відрізняють від іншого. А після цього можна визначати періоди зростання, розвитку, повноти сил, а згодом – поступової втрати цих життєвих сил аж до старчої, як її можна було б назвати, фази і, врешті, її смерті – повільної або наглої. І такий підхід був дуже популярним серед авторів у ХІХ, зокрема в його кінці, а також у ХХ сторіччі.
- А яких мислителів у цьому контексті варто було б згадати передусім?
- Першим таким зразковим прикладом був би Ніколай Данілєвський – російський автор, що за освітою був біологом і дуже цікавився біологічною проблематикою. Отже, він у 80-х роках ХІХ сторіччя в своєму творі «Росія і Європа» через проведення аналогії між цивілізаціями та організмами описав таке явище. Натомість у ХХ столітті це був, хоч би, Освальд Шпенґлєр, що таким чином описував фази росту, розвитку і падіння цивілізацій.
- Я хочу попросити вас прокоментувати ще один аспект, пов’язаний із темою цивілізації. Два десятиліття тому разом з книжкою американського політолога Семюеля Гантінґтона з’явилося однойменне поняття зіткнення цивілізацій. Що воно значить та чи досі воно актуальне, якщо ми говоримо про опис світу, в котрому живемо?
- Це була така концепція, що з’явилася в момент вакууму, який слід було заповнити після падіння двополярної моделі світу. Протягом довгого часу після Другої світової війни існувало уявлення, що про те, як виглядає світова політика, рішення приймають дві супердержави, два великі блоки. На межі 80-90-х років така модель розвалилася і треба було якось інакше представити собі історію. Гантінґтон вчинив так, що розділив світ на великі цивілізації. В своїй будові вони спиралися на спільний історичний досвід, а передусім теж на релігії. І він сказав, що конфлікти, які відбуватимуться у майбутньому, будуть, власне, конфліктами цивілізацій. Виникатимуть зіткнення різних моделей життя, а не буде це, скажімо, боротьба за вплив тощо. Тобто, в питанні про те, звідки й чому виникатимуть майбутні війни, ключовою буде різниця у баченні світу. Чи цей сценарій підтвердився після публікації даної книги, кожен може побачити сам. Мені здається, що, певною мірою, так. Хоч, може, він і вимагає якихось поправок. Може, названі Гантінґтоном цивілізації були представлені занадто загально і вимагають уточнень.
Антон Марчинський