Чим є розмова в сучасному світі? Чи правда, що це явище стало надзвичайно рідкісним? А також, що чим молодшим є покоління, тим важче його представникам розпочати розмову одне з одним, справжню розмову, що передбачає повну відкритість у відношенні одне до одного? Що тут стає на заваді?
Нагодою, аби торкнутися цієї теми, стала авторська зустріч трьох відомих польських психологів, психотерапевтів та тренерів особистого розвитку: Войцєха Айхельберґера, Марії Монети-Малєвської і Ренати Арендт-Дзюрдзіковської. Безпосередньою причиною зустрічі стала презентація другого видання книжок, що їх Айхельберґер написав у співавторстві з Монетою-Малєвською та Арендт-Дзюрдзіковською, а вийшли вони у видавництві «Drzewo Babel». Це книжки «Być tutaj» (укр. - «Бути тут») і «Co z tym światem?» (укр. - «Що з цим світом?»).
- Отже, що потрібно для того, щоб відбулася справжня розмова?
Марія Монета-Малєвська:
- Час для розмови завжди добрий, треба лише вибирати відповідне місце і відповідну атмосферу. А для розмов, що ми вели з Войцєхом (Айхельберґером – ред.), ми вибирали місце, час, і справді розмовляли дуже подовгу. На основі чого спочатку з’явилася телепередача, а потім – книжка.
- Розмова є надзвичайно складною формою. Особливо, мабуть, останнім часом. Чи не так?
Войцєх Айхельберґер:
- Справді, з розмовами щораз складніше. Тут немає сумніву. І ми всюди можемо побачити, що, по-перше, люди знаходять дедалі менше часу на розмови. А, окрім того, бракує засобів і вмінь для того, аби вести розмову. Натомість, головним знаряддям у розмові є вміння слухати. І цього бракує найбільше.
- Що ще потрібне для того, аби розмова була можливою?
Рената Арендт-Дзюрдзіковська:
- Що ще потрібне для розмови? Бажання розмовляти. Тому я подумала про те, що я настільки вдячна Войцєхові (Айхельберґерові – ред.) та (журналу – ред.) «Zwierciadło», що ми могли робити ці інтерв’ю 10-15 років тому, оскільки зараз, в епоху інтернету, тут з’явились вже такі обмеження: має бути щораз коротше, вже не так глибоко. Отже, те, що ми маємо ці книжки, і що вони насправді присвячені важливим справам – це дуже цінна річ.
- А чому сьогодні людям так важко розмовляти, й то розмовляти про щось важливе? Адже не лише електроніка стає тут на заваді.
Войцєх Айхельберґер:
- Це залежить від того, про людей якого віку йдеться. Гадаю, що люди з нашого покоління вміють розмовляти і розмовляють навіть часом забагато. Натомість, складніше це дається молоді. Навіть 30-річним людям, тобто поколінню 80-х років, і, тим більше, тим, що народилися на межі століть. Це, звісно, складне явище. Але великою мірою воно пов’язане з так званою посередньою комунікацією, тобто такою, що відбувається за допомогою електронних засобів зв’язку. До цього ще й страх спонтанного, відкритого спілкування віч-на-віч, коли часом не можна повністю контролювати того, що ви хочете сказати. Попри те, що можна спільно проводити час, таке спілкування значно легше переноситься на потім і здійснюється вже у письмовому вигляді, наприклад, за посередництвом профіля у Фейсбуці.
Марія Монета-Малєвська:
- Так, але я собі так думаю, що загалом існує певний бар’єр перед такою розмовою, в котрій ми себе відкриваємо. І дуже легко порозмовляти про погоду чи ще про щось подібне. Але тоді, коли ми торкаємося важливих справ, важливих питань для нас або нашого співрозмовника (однак, особливо для нас, бо це ми ховаємося), через це важко переступити. Це зовсім не так просто, як ви це зауважили. Це певна складність навіть для нашого віку, бо передусім ми повинні почуватися безпечно. Ми мусимо створити простір безпеки, коли вже такій особі (, своєму співрозмовнику – ред.) я можу показати свій внутрішній світ, а навіть свої слабкіші сторони. Проте, для цього потрібне певне вміння відкритися, довіритися іншій особі, ну і, звісно, потрібний той, з ким можна буде порозмовляти.
Войцєх Айхельберґер:
- Для танго потрібні двоє, чи не так? Питання меж тут також дуже важливе. Взагалі, існує така не повністю перевірена теорія, що про неї ми дискутували між собою. Йдеться про так звані дзеркальні нейрони і про те, що покоління мілленіалів і ще молодше покоління мають дедалі більші складнощі з відчуттям нюансів, пов’язаних з безпосередньою комунікацією. Тобто, якщо, грубо кажучи, людина не приклеїть собі якогось емотікона на лобі, то її співрозмовник не розуміє, чи ми жартуємо, чи іронізуємо, чи злимося, чи, може, маємо якийсь інший настрій. Людям важко читати вираз очей, тон голосу, мову тіла, жарти. Особливо, жарти та іронію – це щось таке, що буває важко вловити. І це є певною проблемою, котру можна пояснити опосередкованою комунікацією за допомогою електронних засобів.
- Чи такого типу психологічні порадники та видані у формі книжок розмови, що відбуваються між психологами, психотерапевтами, можуть сприяти тому, що принаймні деякі люди вчаться відкриватися в спілкуванні з іншими, здатні на справжні розмови?
Рената Арендт-Дзюрдзіковська:
- Так, звісно. Я хочу сказати, що протягом довгого часу я вела групи (журналу - ред.) «Zwierciadło» в десяти польських містах. Зараз їх вже дещо менше. Але протягом цих двадцяти років, що у нашому журналі ми співпрацюємо з Войцєхом (Айхельберґером – ред.), такого типу книжки провели величезну працю. Я весь час отримую відгуки на цю тему. Люди кажуть, що вони просто виховалися на цих книжках.
Войцєх Айхельберґер:
- Перевагою цих книжок в сучасному світі є те, що вони маленькі й тоненькі. Це насправді дуже важливо. Вони дуже насичені, лаконічні. І, гадаю, що це їхня справжня перевага.
- Розмова – це початок. Питання, що з вираженими в ній словами буде потім, як їх буде сприйнято?
Марія Монета-Малєвська:
- Книжки, телевізійні та радіопрограми – все це доходить до тих осіб, котрі хочуть слухати, читати, котрі хочуть щось в собі змінити. І такі люди працюють над собою. Вони насправді змінюються. Вони й до сьогодні висловлюють нам свою вдячність. І я все ще отримую електронні листи, в котрих з’являються слова про те, що ця книжка була дуже важливою для автора цього листа. А один з моїх пацієнтів розповів, що навіть тримав цю книжку під подушкою, разом з іншою моєю книжкою. І він переконує, що, власне, завдяки цим двом книжкам змінив своє життя. Й такі речі навіть видно. Часом, до мене приходять особи, що знають мене або завдяки книжкам, або теле- та радіопередачам, і хочуть вирішити якісь свої психотерапевтичні питання. І це цілковито інші пацієнти. Це вже якісь спокійніші і більш розвинуті люди. Тобто, вони інакше бачать світ.
Антон Марчинський