Цього тижня у польській столиці стартував новий цикл зустрічей, присвячених філософії. Їх організатором є Фондом заради мислення ім. Барбари Скарґи новий цикл. Це «Нові філософські медитації», котрі протягом весни відбуватимуться у Палаці на острові, що у варшавських Лазєнках. Весь весняний цикл присвячений питанню спільноти. Натомість перша зустріч в його рамках стосувалася явища дружби, адже саме твір «Похвала дружби» (пол. - «Pochwała przyjaźni») проф. Міхала Герера з Варшавського університету було минулого року нагороджено премією ім. Барбари Скарґи за найліпше філософське есе, що її вручає згаданий фонд.
Вихід цього твору у якості книжки став нагодою придивитися на першій зустрічі «Нових філософських медитацій» до того, чим є дружба. Тим більше, що, на думку покровительки фонду, видатної представниці польської філософії Барбари Скарґи, дружба є особливо цікавим предметом філософського дослідження. Адже, на відміну від кохання, скажімо, зумовленого афективними почуттями та інстинктом, дружба може й не мати такого підґрунтя.
Про те, чому було присвячено книгу «Похвала дружби», та як взагалі проблематикою дружби може зайнятися філософ, розповідає Міхал Герер:
- Ця книжка була відразу задумана як текст, який кожен може прочитати, як щось, що скероване до так званої читаючої публіки. Це, між іншим, ми, філософи, повинні робити, а, може, занадто рідко робимо, надто часто пишучи філософію для філософів. Цю книжку присвячену дружбі, тобто вона стосується певної етичної проблематики – не у значенні етики, що наказує або забороняє як чинити, але в сенсі рефлексії, котру, дещо високопарно, можна звести до питання: як жити? А якщо ви хочете сьогодні написати таку книжку, або загалом торкатися такого типу справ, як дружба, то ви відразу опиняєтеся в досить нетиповій ситуації, адже, зокрема, ця проблема дуже добре опанована різного типу популярними дискурсами: популярною психологією, а навіть так званими кольоровими часописами і порадниками.
У таких популярних джерелах, підкреслює Міхал Герер, є безліч статей, роздумів про те, що в своєму повсякденному житті ми занедбуємо дружні відносини.
- А якщо так, то виникає питання: навіщо, власне кажучи, та як філософ може та має звертатися до такого роду питань? Чого така читаюча публіка від філософів очікує? Чи того, що вони скажуть те саме, що є в таких порадниках і журналах? Бо там майже сама правда, адже дійсно є так, що ми замало дружимо один з одним, а дружба є чимось прекрасним і благородним, і ми повинні вдаватися до неї якнайчастіше тощо. Отже, що, власне, лишається сказати філософові? Чи він має говорити те саме, тільки якось ліпше, виразніше? Або, скажімо, посилаючись на древню філософську традицію? Вживаючи якихось більш вишуканих слів? Чи, може, він має довести те, про що там ідеться? Отже, врешті-решт, я дійшов висновку, що прийняття філософом ролі вчителя або мудреця, котрий виголошував би всім відомі тези і поради про дружбу, не мало б сенсу.
Що, однак філософ може внести до такого роду проблематики? Йдеться як про дружбу, що стала темою книжки, так і загалом про пов’язані з нею етичні проблеми. Професор Герер продовжує:
- Мені здається, що роль філософа, наприклад – чого у популярних підходах, радше, не вдасться знайти – могла б полягати у доповненні вже існуючих думок про дружбу тим, що я би назвав генеалогічним аспектом, посилаючись на Фуко, Ніцше та низку інших філософів, котрі поняттям генеалогії та генеалогічності користалися. Про що б тут ішлося? Про додавання, грубо кажучи, історичного та політичного виміру. Всі ми, більш чи менш, знаємо, що щось із дружбою діється не так. Що у більш чи менш віддалених від нас епохах вона відігравала більш суттєву роль у житті людей. Проте, ми точно не знаємо, чим це спричинено. Звісно, кожен розуміє, що ми занадто зайняті і не маємо часу на дружбу тощо. Натомість, якась більш ретельна рефлексія, що стосувалася би цієї проблеми з історичної перспективи, могла б нам допомогти зрозуміти, чому так сталося, чому культура дружби зів’яла? Яку роль у цьому процесі повільної деградації цієї практики відіграло народження сучасної міщанської родини, а заразом все, що пов’язане із темою романтичного кохання?
Про це, зокрема, Міхал Герер розважає в своїй книжці, говорячи про роль кохання у витісненні з нашого життя того, що можна було б назвати дружбою. Натомість, тісно пов’язаний із генеалогією є політичний вимір, котрий дозволяє дещо звільнити тематику дружби від психологізму:
- Звісно, нам сьогодні здається, що дружба, власне, є – і важко було б уявити, що могла б бути чимось іншим, ніж – відносинами між двома індивідуумами. Що вона задіює певні емоції, афекти, та що це явище можна описати за допомогою психологічних категорій. Отже, однією з тих речей, котрі я намагався зробити в своїй книжці, було те, щоб показати, яким чином дружба могла б мати ще інші, не лише психологічне, а більш політичне значення. Але що тут значить слово «політичний»? Коли ми думаємо про дружбу і політику, то відразу виникають погані асоціації. І слушно. Але, звісно, тут ідеться про такий тип суспільної сполучної речовини, котрий відрізняється від того, що єднає та одночасно дезінтегрує нашу спільноту сьогодні, тобто від конкуренції, суперництва.
Презентація книжки і представленої в ній проблематиці супроводжувалася їх обговоренням. Одним з її учасників був проф. Анджей Лєдер з Інституту філософії і соціології Польської академії наук. Саме роль дружби як сполучної речовини в суспільстві, альтернативної для конкуренції, він поставив під сумнів, кажучи, що дружба була радше властива етосові дуже вузької суспільної групи:
- В цій книжці дуже міцно підкреслюється, що є дві такі епохи, в котрих квітне дружба: Стародавня Греція, в описах, скажімо, Аристотеля, і XVIII століття. І тим, що тут притягує мою увагу, є факт, що обидві ці епохи є надзвичайно аристократичними. Тобто, по суті справи, почуття дружби є почуттям певної дуже вузької групи, котра передусім може переживати таке почуття, та має для цього відповідні матеріальні умови. І вона ані трохи не вважає, що люди з-поза неї – з-поза кола, котре можна назвати друзями – взагалі можна було б тут брати до уваги. У певному сенсі, з огляду на власну приватність, поширення такого почуття [на людей з-поза цього кола – ред.] дається з величезним зусиллям. Але я тут приймаю аргументацію Міхала Герера, що ми намагаємося його демократизувати. Тобто ми намагаємося зробити так, аби демократичне суспільство (не в сенсі процедур, які в ньому панують, але передусім як суспільство рівних) мало бути сповнене духом дружби. Лише як це зробити? Адже як етична позиція дружба збудована, по суті, на певних індивідуальних відносинах. Отже, як би вона могла стати чимось загальним? На мою думку, це проблема, якої тут не було вирішено.
Міхал Герер:
- Мені здається, що тут закралося певне непорозуміння. Може, я не дуже добре це зазначив. Але весь перехід з індивідуальної площини на понадіндивідуальний рівень – політичний, скажімо – має сенс, тільки якщо ми таку дружбу позбавимо психологічного виміру. Дружба на суспільному, понадіндивідуальному рівні не є тією самою, як раніше, тільки з багатьма людьми. Тут, коли я говорю про дружбу, то передусім маю на увазі іншу логіку суспільних відносин, ніж конкуренція і суперництво, яка спирається на взаємодії.
Анджей Лєдер, однак, протиставився такому підходові:
- Я би сказав, що тут є такий момент, коли невідомо яким чином відбувається такий перехід [від індивідуального до загального рівня дружби –ред.]. Бо я навіть не вбачаю необхідності психологізування індивідуальних відносин. На мою думку, це може бути навіть певна етична позиція. Тим, натомість, що мені тут здається головною проблемою, є питання, яким чином дружба може статися демократичною у сенсі певного універсалізму.
Антон Марчинський