Дослідження та збереження матеріальної спадщини є набагато легшою справою, ніж дослідження інтелектуальної спадщини. Є, однак, у польських гуманітарних науках такі явища, що особливо сьогодні вимагають ретельного розгляду, коли відходять головні представники цих течій. Мова йде про Варшавську школу історії або істориків ідеї. Чи це школа, чи ні? Йдеться про середовище знакових польських інтелігентів, яких, можливо, об’єднувала методологія, цінності, ті самі книжки, що вони читали, та їхні біографії.
Власне завершився фінансований з державних коштів 5-річний проект, в рамках котрого досліджувалося значення Варшавської школи історії ідеї в польських гуманітарних науках. В інтернеті існує сторінка, де зібрано загальну інформацію про цю школу, а також про згаданий дослідницький проект.
І про це, власне, ми поговоримо з Адамом Пухейдою, істориком ідеї та заступником секретаря редакції інтернет-часопису «Kultura Liberalna», та з Пьотром Кєжуном, членом редакції цього часопису, соціологом і філософом.
- Школа, про яку ми вестимемо сьогодні мову, ніколи не існувала в дослівному сенсі, проте, вона має величезний вплив на польську суспільну та історико-філософську думку. Вона сформувалася в року антисталінської відлиги, тобто після 1956 року. її ядро складалося з чотирьох авторів – Броніслава Бачка, Єжи Шацького, Лєшека Колаковського і Анджея Валіцького. Це добре відомі та визнані постаті. Однак, менш певним є питання самого існування такого феномену в Польській народній республіці 60-х років. Чи не так?
Пйотр Кєжун:
- Напевно, це було феноменом серед країн Варшавського блоку, де на філософських факультетах справді домінував марксизм. І ті четверо філософів, а, зрештою, теж соціологів, бо Єжи Шацький називав себе соціологом, відійшло від досвіду такого, можна сказати, дуже бетонного марксизму, для котрого головним визначником є доктрина історичного або діалектичного матеріалізму. І це вписується в певну ревізіоністську течію. Марксистські ревізіоністи були в різних країнах. Ці, власне, цікаві тому, що інші марксистські ревізіоністи шукали способів переоцінки або нової інтерпретації марксизму в чисто теоретичному дусі, тобто, однак, дотримуючись діалектичного матеріалізму. Натомість, наші герої звернулися до дослідження історії та пом’якшили такий дуже жорсткий марксистський історицизм, також і сам марксизм досліджуючи як певного роду історичний рух, тобто релятивізуючи його неначе зсередини. Це досить специфічна ситуація, якщо йдеться про Варшавську школу істориків ідеї, щодо котрої, мабуть, коли вони писали свої найважливіші книжки в 60-х роках, ще не усвідомлювали, що належать до якоїсь цілісної школи. Лише згодом про них почали писати таким чином, й то передусім робить наймолодший з них – Анджей Валіцький, котрий сьогодні будує певну легенду цієї школи.
Адам Пухейда:
- Про те, чи щось таке, як Школа історії ідеї чи істориків ідеї – бо це два різні поняття – існувала, дискусії тривають до сьогодні. Я, власне, мав можливість розмовляти з багатьма членами цієї школи. А також і з інших свідоцтв нам відомо, що для самих цих героїв чогось такого, як школа (в цьому розумінні) не існувало. Вони себе не вважали частиною школи. Це по-перше. По-друге, дуже цікаво, що навіть коли ми сьогодні запитаємо, чи існувало щось таке, як ця школа, а з іншого боку, пам’ятатимемо, що весь час говориться про Варшавську школу істориків ідеї, то побачимо, що в якомусь сенсі це вже почало функціонувати, стало суспільним явищем, яке напевно існує. Тобто, з одного боку, ми маємо самих героїв, котрі кажуть, що ніколи не розглядали цього таким чином. Вони кажуть: в нас не було спільної методології, жодної програми, а на додаток ми співпрацювали щонайбільше 10 років, а потім, зокрема після 68 року, ми розсіялися по всьому світі. У зв’язку з цим важко вести мову про школу, що існує, а принаймні має хоч би одне покоління, котре виховало своїх учнів. В цьому сенсі, це школою ніколи не було.
- Однак, як ви сказали, вона існує вже пост-фактум, про що свідчить, хоч би, згаданий масштабний дослідницький проект, котрий був їй присвячений, а профінансований у Польщі в рамках Національної програми розвитку гуманітарних наук…
- Те, що це стало предметом дослідження, пов’язано, на мою думку, з фактом, що існує певна ностальгія за тими часами. Це такий проект, я би сказав, не лише науковий, але також ідентичносний. Для багатьох людей, котрі досліджують Варшавську школу історії ідеї зі старшого, ніж наше, покоління (бо це також важливо), часто це були або їхні викладачі, або просто легендарні викладачі, котрі були змушені виїхати з Польщі. Це трошки формування генеалогії власної ідентичності. І це саме по собі є дуже цікавим явищем. Тобто, на мою думку, є так, що, з одного боку, маємо цих четверо науковців, або навіть більше…
- Кого б ми додали до цього списку?
- Наприклад, Кшиштоф Помян молодший за цих людей, але, однак, був з ними дуже близько зв’язаний.
- Але він сам дистанціюється від них.
Пйотр Кєжун:
- Часом додають Барбару Скарґу…
Адам Пухейда:
- Так, тут можна говорити про таке широке коло самих творців Варшавської школи, чи також їхніх учнів, друзів тощо. Тобто, з одного боку можна розмірковувати про це історичне явище. А з іншого, йдеться про цілковито сучасне питання, на мою думку, щодо того, чи насправді щось існувало раніше і наскільки воно вже стало реальним суспільним фактом, та чому так сталося; чому таким чином ми формуємо свою ідентичність?
Пйотр Кєжун:
- Справді, якоїсь цілісної школи, котра має власну методологію, учнів, самосвідомої, що вона формує якесь вузьке коло, в цьому сенсі не існувало. Але, однак, якщо ми візьмемо, наприклад, головні твори цих чотирьох авторів 60-х років (а я би радше тримався цієї більш вузької групи та надмірно не збільшував Варшавської школи істориків ідеї), тобто «Контрреволюційний парадокс» Шацького, «Релігійну свідомість і церковну приналежність» Колаковського, або книгу про Руссо Бачка, котра, можливо, тут найбільше відрізняється від інших, або книгу про слов’янофільство Валіцького, то, однак, видно, долаючи щó – яку головну ще донедавна течію – вони їх писали. Можна зауважити якусь методологічну спорідненість, допущення дуже суб’єктивної перспективи до історичних досліджень, де ми, звісно, беремо до уваги структури сенсів, світогляд, наприклад, кожного конкретного автора. Та разом з цим ми намагаємося спостерігати за філософськими суперечками минулого, наприклад, коли йдеться про неконфесійне християнство XVII століття, як це було в Колаковського. Тоді ми реконструюємо все це саме з перспективи автора, не тільки й виключно крізь якусь його цілісну систему думок, але також включаючи в це взагалі всі його тексти, в тому числі довколалітературні, історичний контекст тощо. Це, однак, щось нове. І така методологічна перспектива в 60-х роках, можна сказати, була, однак, для них якимось спільним знаменником. Якийсь інтелектуальний клімат можна тут впізнати.
- Але треба сказати, що контекст тих років справді був чимось надзвичайно важливим. Бо якщо читати про якісь спільні аспекти в творах цих авторів, то речення типу «антропологічно зорієнтована філософська історіографія» або «філософія як переживання світу» сьогодні вже зовсім не вражають, адже тепер здається чимось абсолютно очевидним, що людина є точкою відліку в дослідженнях. Або, якщо там читати про поділ на істмат, діамат та науковий комунізм, то на думку спадає, що лише так можна було займатися дослідженнями, а соціологія взагалі була чимось підозрілим і забороненим в СРСР. Отже, справді, знаючи про все це, можна замислитись, як було можливим виникнення такого явища, як ця Варшавська школа?
- Правда, що до цих варшавських істориків ідеї найліпше застосувати такий методологічний інструментарій або також подивитися на них із дещо історичної перспективи. Справді, їхні поняття здаються зараз дещо банальними, бо ми розмовляємо цією мовою. Хоча – і це дуже цікаво – декотрі з них виїхали згодом за кордон, наприклад Колаковський, і тоді виявилося, що така антропологічна перспектива не є на Заході чимось очевидним. Бо там, наприклад, Колаковський зіткнувся зі структуралізмом, котрий тріумфував у 70-х роках, і в котрому було проголошено смерть автора, а предметом досліджень стали певні структури. Колаковський також досліджував сенсові структури. І десь лишалася людина, що весь цей сенс виробляла. Однак, приклад Колаковського тут добрий, оскільки він в таких нових гуманітарних науках не знайшов для себе місця. Отже, з одного боку, це щось нове. А з іншого, ми, що сьогодні вже знаємо про різноманітні структуралізми, постструктуралізми тощо, надалі щось цікаве в цій Варшавській школі істориків ідеї, в такому підході до історіософії та історії можемо знайти.
PR2/А.М.