Цілком природно, що перший за багато сторіч неіталійський Папа Римський, Іван Павло ІІ – папа-поляк, як його називали – будучи очільником Католицької церкви, сприймається передусім як богослов. Слід, однак, зазначити, що він сам насамперед називав себе філософом і мав до цього всі підстави. Адже Кароль Войтила (як його звали до обрання на Святий престол), отримав філософську освіту і мав неабиякий саме філософський доробок, будучи у Польщі видатним представником персоналізму і феноменології.
Саме про Войтилу-філософа я й попросив розповісти професора Марека Рембєжа з Сілезького університету.
- Кароль Войтила, загальновідомий як Папа Римський Іван Павло ІІ, передусім асоціюється з огляду на його духовну службу, як релігійний авторитет, інституційно визнаний Католицькою церквою як західного, так і східного обряду. І саме так його зазвичай сприймають. А після беатифікаційного і канонізаційного процесів він є також особою, щодо якої існує релігійний культ, адже згідно із канонічними формулюваннями його називають блаженним або святим.
Однак, варто звернути увагу на його інтелектуальну формацію. Він сам, коли представлявся, то дещо наперекір підкреслював, що вивчав філософію, але теології вже у таємній семінарії так насправді не вивчав. Філософію ж вивчав дуже самостійно. Він згадував, що, працюючи як фізичний працівник під час окупації (звідси таємна семінарія, бо за окупації в Кракові офіційна семінарія функціонувати не могла), він готувався до іспиту. Треба знати, що у перші роки теологічної освіти вивчається філософія. Натомість, Кароль Войтила, перш, ніж розпочав своє навчання у духовній семінарії, вивчав ще польську філологію. Отже, згадуючи початковий період свого навчання, він розповідає, що пережив особливу інтелектуальну зміну завдяки самостійному вивченню книжок, присвячених метафізиці. Як він каже, вони відкрили для нього нове бачення світу, завдяки чому він міг ліпше зрозуміти дійсність з такої перспективи, котра притаманна реалістичній філософії Аристотеля і Фоми Аквінського. Раніше він пізнавав світ, але з літературної, поетичної перспективи, що була для нього близькою. Однак, філософське розуміння становило для Войтили певний інтелектуальний злам. І тому дуже сильно і особисто він зацікавився філософією як способом мислення про світ, його пізнання і – більше того – філософією як способом буття у світі.
- У рамках свого подальшого навчання, вже як ксьондз, він також познайомився із феноменологією – течію сучасної на той час філософії, що дуже інтенсивно розвивалася, у тому числі й у Кракові завдяки видатному філософові Романові Інґарденові. Він вивчав феноменологію особливо в тій її версії, яку створив Макс Шелер, тобто це була феноменологія цінностей, феноменологія, пов’язана з філософською антропологією, тобто з філософією людини. І Войтила казав, що знайомство з феноменологією і такою філософією досвіду людини, буття людиною, досвіду цінностей, стало для нього черговим потужним інтелектуальним зламом, що вплинуло на його бачення світу і людини. Тобто філософія не була для нього лише змістом з книжок, але чимось, що формувало його розуміння, але також і спосіб життя.
- Феноменологія як філософська течія у якості одного зі своїх пріоритетів визначає безпосередній досвід, а отже пов’язаний з ним практичний вимір пізнання. Пам’ятаючи про це і кажучи, що він не вивчав теології, а як би прийшов до неї від філософії, чи можна також сказати, що таке звернення до практики у феноменологічній філософії мало безпосередній вплив на пріоритети і зацікавлення Кароля Войтили у теології? Адже цим можна було б пояснити також його зацікавлення християнською містикою, зокрема св. Іваном від Хреста…
- Так-так. Аби сказати, що він не вивчав теології – так, як він про це казав сам, у такій собі автопрезентації – треба ухопити таке його відношення з гумором до самого себе, бо якщо йдеться про вивчення теології, вникання в теологічні тексти, аналіз відповідної проблематики, він був теологом, і свої дисертації він захистив на теологічному факультеті. Отже, в такому академічному значенні його цілком можна до теологів зараховувати. Натомість, він почувався філософом, що досліджує людський досвід, особливо досвід моральний, а також був відкритий до практики. Він сам дуже часто в своїх текстах використовував термін «праксіс». Це була така дуже важлива для нього категорія – він намагався зрозуміти людські дії, чин. В одному з його головних філософських творів «Особа і чин» він показує особу в дії, особу, що пізнає себе у чині і що є його джерелом. Це особа активна, а не лише така, що підлягає тому, що з нею діється. Вона є основою своєї суб’єктності. Кароль Войтила використовував тут дуже важливу для нього категорію самостановлення. Це значить, що особа як виконавець своїх чинів має якусь владу над собою, з якої користається і яку зміцнює.
- І в зв’язку з цим можна ствердити, що, по суті, Войтила йде слідами Шелера, який казав, що особа проявляється тільки й виключно в своєму чині.
- Так, він йде слідами Макса Шелера, але також – ще раніше – слідами антропології Фоми Аквінського, який наголошував на особі як на автономному сущому. В антропології Фоми Аквінського дуже сильно підкреслювалося, що зв’язок душі з тілом слугує для душі добру службу, адже вона спроможна пізнати і зазнати в тілі те, чого без нього ніколи б не пізнала і не зазнала. Така антропологія долала старий, назвемо його платонічним, дуалізм soma-sema – тіло як гріб душі. У Фоми немає такого бачення, що тіло є гробом душі, яка має з нього визволитися. Особа – це психофізична єдність. І саме це Войтила розвиває, надихаючись феноменологією, внутрішнім досвідом, досвідом особи, досвідом себе самого.
- Окрім того, що Кароль Войтила був філософом, був богословом, він також був письменником. Ви згадали про те, що своє навчання він розпочав від польської філології. І чи можна сказати, що у випадку літератури, його літературних творів, її межа із філософією також є дуже невиразною, майже непомітною? І це би відповідало духові тієї філософії його часу, якою Войтила надихається, а в особливості, якщо йдеться про французьку філософію – у її випадку дуже важко було відокремити літературу від суто академічної філософії…
- Поезія Войтили дуже філософська. Це поезія, що описує людський досвід. Їй близькі філософські категорії, близька феноменологія, феноменологічні описи досвіду. Отже, ця поезія, а також драматургічні твори, як «Перед крамницею ювеліра», дуже часто покриваються з філософською проблематикою. Рефлексія над людиною, над етичними проблемами у Войтили знаходить вираз у поетичних творах і в прозі, які він видавав під псевдонімом, аби не виставляти на перший план своїх літературних експериментів.
- Межі бувають не лише між дисциплінами, але й між різними течіями всередині одної дисципліни – маю на увазі насамперед філософію. У зв’язку з цим я би хотів попросити Вас розповісти про заангажування Кароля Войтили, а, власне кажучи, вже Папи Івана Павла ІІ у розвиток всієї європейської філософської традиції незалежно від того, про яку її школу йшлося. Тут він вже не зосереджувався на аристотелівській філософії або феноменології, хоч підтримував постійний зв’язок і співпрацю з такими польськими феноменологами, як, зокрема, Юзеф Тішнер чи Кшиштоф Міхальський…
- А також із Тимєнєцькою..
- Так, із Анною-Терезою Тимєнєцькою… Але організує зустрічі в Кательґандольфо, на які він також запрошує представників шкіл, що були цілковито відмінними, можна було б сказати, ідеологічно, а отже й світоглядно. Розкажіть, будь ласка, про це..
- Філософія має таку особливість, що долає світоглядні чи ідеологічні поділи. Філософія ставить фундаментальні питання. Питання про сенс людської долі, про можливість знайти щось універсальне у етиці. І в цьому полягає цінність мислення Кароля Войтили або Івана Павла ІІ, що воно було, власне, таким філософським мисленням про фундаментальні проблеми, спільні для всіх людей. Натомість, ідеологічні чи світоглядні поділи вторинні та нерідко виникають з помилок у пізнанні. Отже, Розмови в Кастель-Ґандольфо (як називалися ці зустрічі) були, власне, нагодою для ведення дискусії, яку Іван Павло ІІ уважно слухав. Окрім цього, такі зустрічі доповнювалися зустрічами з фізиками і дискусіями на тему філософії природи і фізики. Перші мали більш гуманітарний нахил, а другі радше спрямовувалися до розуміння того, що діється в так званих точних науках. Кароль Войтила мав слух і зацікавлення філософа. Якщо йдеться про гуманітарні зустрічі у Кастель-Ґандольфо, то одним з їхніх учасників був філософ, який виявився йому інтелектуально близьким, а саме Емманюель Левінас – філософ зустрічі, філософ діалогу. І на це варто звернути увагу. Така відкритість до думки Левінаса з боку Войтили не була випадковою, адже у 60-х роках Кароль Войтила займався дуже проникливим аналізом категорії діалогу. Все це відбувалося у контексті розвитку і сприйняття ідей ІІ Ватиканського собору, у творені документів якого Кароль Войтила вже як єпископ і філософ брав участь. Отже, в 60-х роках з’являються дуже важливі його тексти, присвячені діалогу як категорії, важливої також для християнської думки. Це було щось нове: не апологетика, не боротьба, а діалог. Тоді Кароль Войтила дуже виразно заявляв, що етика боротьби відрізняється від етики діалогу. Діалог становить відкритість до іншої людини та поважає людську особу, права якої ґрунтуються на її гідності. У цьому, можна сказати, Войтила був одним з філософів діалогу тоді, коли цей напрям інтенсивно формувався. Він лишив у ній свій слід, формуючи власний спосіб мислення про категорію діалогу, послідовно в своїх виступах його просуваючи, вважаючи діалог викликом і джерелом натхнення для християнської думки, присвяченої людині і міжлюдським відносинам.
Антон Марчинський