О краю мій, Литво! Ти на здоров'я схожа!
Яка ти дорога, лиш той збагнути може,
Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,
Тебе малюю я, бо туга серце рве.
Це перші слова здійсненого Максимом Рильським дивовижного українського перекладу інвокації, тобто вступу до найважливішого твору в доробку одного з найвидатніших поетів Польщі – поеми «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича. Цей твір, у якому зображуються сцени з життя польської та литовської шляхти напередодні наступу Наполеона на Росію, був написаний вже у вимушеній еміграції після Листопадового повстання проти тієї ж Росії. Він, як образ певної ідилії, що вже ніколи не повернеться, ставши виразом туги за давніми часами і рідною землею не лише самого Міцкевича, але й численних польських вигнанців на чужині, швидко набув статусу польського національного епосу доби романтизму. І саме після видання цієї поеми, Адама Міцкевича, який перед цим створив також перші три з чотирьох частин «Дзядів», стали називати wieszczem narodowym – пророком.
Інвокацію має знати кожен польський школяр. Її звучання, ритм, слово за словом стали частиною непорушного фундаменту польської культури. Саме тому, коли нещодавно у Львові було виявлено автограф Міцкевича з інвокацією, яка у низці місць відрізняється від загальновідомого канону, це, звісно, стало сенсацією. Проте, виявилося, текст, що вбився в пам’ять раніше, не так вже й просто прочитати по-новому. Коли днями у Варшаві відбулася презентація видання цього автографа, опрацьованого професором Марією Пруссак і доктором Тересою Рончкою-Єзьорською з Інституту літературних досліджень Польської академії наук, видатна польська акторка Мая Коморовська переконалася в цьому сама, читаючи інвокацію:
- Тут помилка, ще раз. Саме тому я взяла аркуш, аби не пропустити те найважливіше. Було «widzę i opisuję», а зараз – «czuję i opisuję». Ще раз!
Чим, отже, є цей автограф? Розповідає одна з найвидатніших дослідниць творчості Адама Міцкевича професор Марія Пруссак:
- Я скажу кілька слів про те, з чим ми маємо справу. Беручи до рук цей рукопис, Мая, помилившись, відразу відкрила, що ми маємо справу з дещо іншим текстом, аніж той, до котрого ми звикли, тобто з чимось, що є інвокацією «Пана Тадеуша», але в кількох місцях вона звучить дещо інакше. І зараз питання: що це за загадка, скільки тут таємниці, а скільки того, що легко пояснити? Цей текст є автографом Адама Міцкевича, тобто всі ті різниці вийшли з-під його руки і є результатами його рішень. Коли ці рішення Міцкевич прийняв? Це загадка, на яку я не в змозі відповісти і не певна, що взагалі можна на неї відповісти, оскільки, якщо порівняти відомі раніше автографи «Пана Тадеуша», то можна побачити, що у декотрих з них різниці, котрі присутні у нашому автографі, повторюються, а в декотрих їх немає, тобто він є цілковито інакшим.
Професор Пруссак розповіла історію виникнення цього опрацьованого автографа інвокації «Пана Тадеуша»:
- Автограф створено на прохання краківського колекціонера Амброжи Ґрабовського, фігура якого заслуговує на окрему розповідь. Скажу лише, що у ситуації розділів Польщі Аброжи Ґрабовський знав, що треба рятувати все, що тільки можна, тобто збирати національні пам’ятки, архівні цінності, котрі згодом будуть основою для відтворення історії Польщі тоді, коли робити це буде легше та взагалі стане можливим. У зв’язку з цим він зібрав колекцію найрізноманітніших документів і пам’яток, а серед них був альбом із автографами видатних поляків. Збираючи такі автографи Ґрабовський просив всіх, кого можна, аби вони їх для нього добували. Автограф «Пана Тадеуша» він отримав так само – звернувся з відповідним проханням до одного зі своїх знайомих. Амброжи Ґрабовський мешкав у Кракові, натомість Адам Міцкевич перебував тоді в Парижі. Нічого про те, що Ґрабовський подорожував і колись зустрічався з Міцкевичем безпосередньо, нам не відомо. Проте, знаємо, що він попросив знайомого живописця з Кракова Юзефа Куровського, котрий був учасником Листопадового повстання, через що також опинився в еміграції в Парижі. Якісь зв’язки з Ґрабовським він напевно підтримував. У будь-якому разі, на прохання Ґрабовського, тричі малюючи Міцкевича, в один з цих разів Юзеф Куровський попросив поета про такий запис у альбомі.
У чому, отже, полягає непересічність цього документу? За словами Марії Пруссак, це, зокрема, найдовший з усіх відомих автографів Адама Міцкевича:
- Що ж у цьому є загадкою і таємницею? Міцкевич часто лишав записи в альбомах різних людей, котрі його про це просили, але робив це у вигляді коротких чотиривіршів, шестивіршів, та ніколи у жодному альбомі не написав сорокавіршового тексту. Такі записи в альбомах часом відрізнялися від віршів, котрі Міцкевич публікував. І це перша річ, що є незвичайною особливістю цього автографа, тобто довжина тексту: це сорок рядків, написаних дуже старанним, як на Міцкевича, почерком без жодної поправки. Що є другою загадкою? Це питання про те, коли він його зробив, якщо тут є відмінність від тексту, опублікованого ним 1834 року. І знову ж таки, відповідь на це питання знайти важко, оскільки нам відомі декілька версій рукописів інвокації «Пана Тадеуша», що передували друку, і в жодній з них немає того, що ми знаємо з друку: «Widzę i opisuję, bo tęsknię po tobie». Це версії різні, я їх всі собі виписала. Тут дуже цікава думка поета, який у першому відомому нам зошиті написав: «A piękność twą w całej ozdobie ten tylko widzi, czuje, kto tęskni po tobie». Потім він це закреслив і поправив: «Dziś piękność twą w całej ozdobie widzę i chcę opiewać, bo tęsknię po tobie» - ще інакше. А ще інакше було надруковано. Аж потім, в одному з записів до альбомів, де цей чотиривірш повторюється – 1843 року, тобто за 9 років після публікації – є: «dziś piękność twą w całej ozdobie czuję i chcę opisać, gdy tęsknię po tobie». Натомість, тут ми маємо: «czuję i opisuję, bo tęsknię po tobie».
Що, отже, значать такі різниці? Що значить постійне внесення Міцкевичем змін до тексту, який для польської культури став непорушним і – без перебільшення – святим? Те, зокрема, переконує професор Пруссак, що таким сакральним він, очевидно, не був для самого автора. «Пан Тадеуш» Міцкевича для самого Адама Міцкевича був живим твором, який можна, варто і треба було невпинно вдосконалювати.
- Я гадаю, що для нас, сучасних читачів, це напевно значить одне: що ніколи в житті текст «Пана Тадеуша», який для нас є петрифікованим і канонічним, не був непорушним, довершеним текстом для Міцкевича. Що кожного разу, коли він до нього повертався, поет думав, що знайде якесь слово, котре ліпше відображатиме те, що він би хотів сказати зараз. У цьому автографі є два такі місця, котрі здаються мені знаменними. Перше таке, що Міцкевич неначе шукав, як би інакше подивитися на представлений ним образ, і тому йдеться про межу. Всі ми знаємо, що поля ними в інвокації були «przepasane» («межа звивається, як пас» - ред). Тут же маємо «przeplatane» («переплетені» – ред.). Раптом образ цілковито змінюється – це вже не щось, охоплене пасом, а переплетене стрічками. І це перший напрямок пошуку інших способів виразу. Він писав цей твір щоразу наново. А другим є повернення до найважливішого для Міцкевича слова «czuję» («відчуваю» - ред.). Воно важливіше, аніж слово «widzę», («бачу» - ред.). І що з цього для нас випливає? Те, власне, що коли ми отримуємо текст, який не є непорушним, а динамічним, він нас заохочує до задавання цілковито інакших питань, він змушує не зупинятися на тому, що ми знаємо, спонукає нас продовжувати питати. І я так собі подумала, що, повертаючись до слова «відчуваю», Міцкевич, однак, змушує нас задуматися над тим, що значить відчувати красу, якщо самé бачення її є недостатнім.
Антон Марчинський