Днями у польській столиці, в рамках Варшавського студіуму філософії і теології проф. Тадеуша Бартося, відбулася зустріч із видатним польським знавцем історії та культури Стародавньої Греції, автором книжок про традицію симпозіонів і афінський остракізм, професором Мареком Венцовським з Варшавського університету.
Ставлячи риторичне подекуди питання про те, чого ми, сьогодні, можемо навчитися в древніх греків, професор Венцовський звернув увагу на певну парадоксальність, притаманну будь-яким нашим спробам пізнати і описати їхній світ – світ, що існував декілька тисяч років тому, але створив безсумнівний фундамент нашої сьогоднішньої цивілізації:
- Древні греки справді вчать нас дуже багато чому. І, як мені здається, дуже багато що безпосередньо випливає для нас з читання їхніх творів. Але це лише половина того, що насправді варте уваги. Другу половину становлять такі наші зв’язки із греками, яких не стільки можна побачити в іншому світлі, скільки зіткнутися з ними у темряві. А саме, для нашої грецької спадщини, як це голосно називають, так само як певна єдність, відчуття приналежності, схожості, розуміння древніх греків, важливе також і те, що можна було б назвати їхньою чужинністю відносно нас. Тобто, це не спадкоємність, а далекість і таємничість. І цей другий бік нашого зв’язку із греками у різні моменти розвитку європейської думки бував важливішим. Але тільки коли ми намагаємося зрозуміти його, то ліпше можемо зрозуміти не лише греків, але й нас як, у певному сенсі, їхніх спадкоємців.
У чому, отже, така чужинність давніх греків відносно нас полягає? Не лише в тому, як багато часу відділяє нас від них. Ми живемо в цілковито інакшому світі, ніж жили вони, - наголошує професор Венцовський.
- Я би хотів почати з такого прикладу, який завжди дозволяє нам добре усвідомити певні різниці, присутні в мові, а через неї – в нашому мисленні і образі світу. Коли ми говоримо про час, що спливає довкола нас і в якому також спливаємо ми, то використовуємо певні образи – в нашій мові можна зауважити певні фундаментальні способи сприйняття світу і часу. Наприклад, кажучи про якісь події, ми говоримо, що вони перед нами або позаду нас. Перед нами – тобто це все те, що лише має статися, а позаду нас – що вже сталося. Отже, коли грек своєю власною мовою каже про час, то вдається до протилежного слововжитку. Перед собою він має те, що сталося в минулому, і навпаки. На рівні мови це два протилежні образи. Перший є образом нашого життєвого шляху, який ми проходимо. Ми бачимо перед собою його фрагмент і в загальних рисах можемо передбачити, що станеться, а потім минаємо його. Грек спливання часу і своє місце в ньому бачить цілковито інакше. Й то не лише на ґрунті цілковито іншого мовного узусу й абсолютно відмінного від нашого сприйняття світу, яке можна пов’язати з певною візуалізацією наших переживань, того, що з нами діється у часі. Те, що позаду нас, - недоступне нашому зорові. А перед нами все те, що ми знаємо, бо ми це бачили – це речі, які ми минули, про які пам’ятаємо, що ми їх можемо охопити своєю уявою і рефлексією, бо просто маємо їх перед своїми очима.
На переконання Марека Венцовського, цей приклад ілюструє щось більше, ніж лише метафорику мислення про час і якийсь мовний узус. Люди, котрі так мислять, належать до світу, в якому свою роль і сенс своєї присутності розуміють цілковито інакше, ніж ми сьогодні: сміливий погляд у майбутнє, переконання, що його можна якось передбачити й запланувати, майже або цілковито тут відсутній.
- Майбутнє вкрите темрявою, що лише на мить може роз’яснюватися певними технічними способами його пізнання, тобто передусім пророцтвами оракулів або іншими методами комунікації з богами. Все це якось дозволяло запанувати над тим, що станеться. Проте, звісно, боги зазвичай надсилають людям суперечливі, а щонайменше неоднозначні сигнали. Як це було у відомій історії про найбагатшого на світі царя Креза, що прагнув ще більше розширити свої володіння – Лідійське царство. Отже, він спитав дельфійського оракула про те, що буде, якщо він розпочне війну. Відповідь була однозначною: «Якщо розпочнеш війну, то знищиш велику державу». Але дельфійський Аполлон не сказав, що йшлося про його державу. Крез дізнався про це вже надто пізно – після великою поразки, будучи в полоні, поставлений на стоса перським царем Киром Великим. І тоді, звертаючись до бога в молитві, - як нам про це розповідає Геродот, - коли він запитав, чому той так віднісся до настільки побожної людини, яка зробила йому стільки добра, Апполон відповів, що й так відтермінував покарання, якого було не уникнути. Крез мав відповісти за вину дуже далекого пращура, який узурпував царську владу, вбивши законного правителя і започаткувавши власну династію, над якою весь час висіла загроза божественної помсти і кари. Зрештою, не лише Крез, але й звиклі греки були переконані, що кожному з нас загрожує в майбутньому неминуче покарання, яке традиція наукових досліджень називає гріхами отців (це певна провина, що навіть у дуже давні часи лягала на родину й повинна була в майбутньому призвести до покарання навіть безвинної або майже безвинної людини).
Прикладом такого покарання за гріхи отців є, безперечно, покарання царя Едипа. Він, щоправда, й сам не був цілковито чистим перед богами – завинив перед ними пихою, яку греки називали hybris. Проте, факт, що Едип вбив власного батька й одружився на матері, почавши чотирьох дітей, випливав не з його власної вини, а з того, що його батько Лай був найгіршим грішником грецької міфології, адже вчинив гріх педофілії. Власне за це боги Едипа й покарали, - наголошує професор Венцовський.
- Парафразуючи відомий вислів про медицину, можна сказати, що на переконання давнього грека, не буває людей невинуватих, є лише такі, що не знають провин своїх предків. Через це опис відносин з богами слід почати від такого, власне, погляду на світ. Якщо ми майбутнього не знаємо, то його й немає, хіба що слід від нього очікувати лише найгіршого. Отже, образ такого прихованого від наших очей світу можна збагатити певними фактами щоденного життя давніх греків, які дуже багато що можуть розповісти про їхній спосіб мислення і функціонування. Це такий типовий приклад, який варто усвідомити. Отже, сьогодні ми щораз гірше можемо собі уявити світ без інтернету, тобто світ, в якому отримання інформації та пересилання її на далекі відстані є надзвичайно складним, а насамперед вимагає часу: лист ще має дійти, аби хтось на нього відреагував. Але ще важче уявити собі світ без електрики, який у нашому найпростішому досвіді значить, зокрема, те, що не можна зберігати великий обсяг їжі довгий час. Через це наше поточне життя треба мислити в дуже коротких часових категоріях. А слід зазначити, що можливість зберігання харчів становить економічну та всіляку іншу віху нашої екзистенції. Отже, давні греки на мали ще чогось, без чого взагалі не можна уявити нашого життя – двох основних цивілізаційних досягнень, що, власне кажучи, визначають в нашому існуванні все. По-перше, вони не мали точних механізмів вимірювання часу. А по-друге, світ, в якому вони жили, був позбавлений громадського штучного освітлення. Тобто, це був світ, що жив виключно у відповідності до циклу природи.
Ці два факти мають фундаментальний вплив на спосіб мислення древніх греків:
- По-перше, світ без годинника або годинників означає, що всі форми порозуміння, всі домовленості, зустрічі відбуваються у дуже обмеженому і умовному часі: близько полудня, під вечір (приблизно так). А світ без штучного зовнішнього освітлення, який так, власне, виглядав у більшості європейських міст ще в XVII столітті, передбачає, що наша активність обмежується виключно днем. Більше того, форми нашої активності засадничо визначатимуть суспільну ієрархію. Як бо впізнати насправді заможну людину в епоху без штучного зовнішнього освітлення? Це будуть такі люди, що можуть собі дозволити супроводження іншими людьми, котрі несли б перед ними світло. Люди, отже, діляться на тих, кому по кишені не йти спати із курками, і на решту, що змушені так чинити. Світ, де час неточний і умовний, а після смеркання ми можемо функціонувати виключно у власному домі, є світом, у якому відчуття часу, простору і власної безпеки цілковито відрізняється від нашого.
Коли ми все це усвідомимо, то розуміємо, що таким способом опису древності, який дратує чи не найбільше, є горезвісна вже фраза, як: «Вже древні греки…» щось вигадали, щось знали, щось зробили так, як і ми, тощо. Отож ні. Це цілковита неправда. Все те, що вони робили, знали і мислили, що якось там відповідає нашому досвідові, з’явилося за настільки інакших ніж у нашому світі умов – не лише фізичних, але й психічних – що треба на це подивитися з певної віддалі. Позаяк це не лише вбереже нас від нудної і банальної наррації, притаманної журналістським розповідям про древність, але й допоможе усвідомити, що той світ якось там схожих на нас людей відрізняється від нашого тим, як вони сприймали своє місце в ньому, свій сенс і час у спорті, дозвіллі, політиці. А тим більш несподіваним тут виявляється, що свій нерідко драматичний досвід у сферах, з якими ми можемо зіткнутися у власному житті (але, звісно, цілковито інакше, ніж вони), давні греки дуже часто перетворювали в глибоку рефлексію на тему людини, її місця у світі, на тему часу. Ми це знаходимо в Гомера, у грецьких трагедіях або у філософів. Всі це чудово знають. І в цьому полягає найбільша загадка і парадокс нашого зв’язку зі стародавніми греками: близькість і спадкоємність, попри все те, що нас від них відділяє в головах, світі і в нашому сприйнятті тілесності, становить джерело натхнення, зумовлене як цією з ними єдністю, так і заразом величезною психічною, культурною та інтелектуальною відмінністю від них.
А завершення цієї розповіді до Вашої уваги за тиждень.
Антон Марчинський