Попереднього разу гостем нашого ефіру був професор Марек Венцовський з Варшавського університету, який нещодавно, виступаючи у Варшавському студіуму філософії і теології проф. Тадеуша Бартося, розповідав про парадоксальність, притаманну будь-яким нашим спробам пізнати і описати світ давніх греків.
Сьогодні до Вашої уваги низка інших фрагментів виступу цього видатного польського знавця Стародавньої Греції. А зокрема, розповідь Марека Венцовського про особливе відношення греків до моральної вини:
- Це одна з основних, найглибших і, можливо, найскладніших проблем дослідження грецької думки. Принаймні, з 50-х років, коли вийшла (нещодавно, зрештою, перекладена польською) книжка Еріка Доддса «Греки та ірраціональцість», функціонує певне переконання, яке передусім спирається на читання «Іліади» Гомера, де про свою вину відносно Ахіллеса каже його опонент Агамемнон: «не знаю, що сталося – божество затьмарило мій розум». І всі кивають головами, всі задоволені, жодної етичної вини тут немає, адже як можна тримати образу на того, кому бог затьмарив розум? Проте в «Іліаді» це лише один з можливих поглядів на спір поміж Ахіллесом і Агамемноном. І коли йдеться про класичний підхід, то інші, насамперед британські дослідники, котрі розвивали інтерпретацію Доддса, кажуть, що в грецькій думці поступово з’являлося відчуття внутрішньої вини. Воно супроводжувало певну теологічну, назвемо це так, рефлексію довкола фігури Зевса Олімпійського, що поступово ставав не лише володарем космосу, отцем богів і людей, але також моральним авторитетом, який визначає межі наших дій. Таке поєднання релігійного елементу із певним елементом індивідуальним, особистим, важливе тут так само, як і в кожній традиційній культурі. Так само, зрештою, як це виглядало й на певних етапах розвитку християнства.
Таким чином, моральні провини не були для стародавніх греків остаточними. З одного боку, не лише та людина, що несе провину, є цілковито за неї відповідальною. А з іншого, провину можна змити:
- Греки у випадку найстрашніших гріхів (наприклад, у випадку вбивства, а поготів – вбивства когось з власної родини, що є однією з найгірших провин у грецькій системі цінностей) можуть звернутися до бога, який мав їх ритуально очистити від заплямування кров’ю, тобто від того, що греки називали міазма (μίασμα). А менші гріхи та провини також можуть бути спокутувані завдяки тим чи іншим ритуальним діям. Але чи значить, що для стародавнього грека відчуття вини було цілковито зовнішнім? Цього ми не стільки не знаємо, скільки мали б подивитися не дещо інші тексти й джерела, ніж це робиться зазвичай. Адже треба пам’ятати про одну річ: вся наша історія грецької думки – це історія, що випливає з читання текстів великих письменників – від Гомера, Есхіла, Софокла, Еврипіда до пізньої древності. Ми, отже, дивимося не на те, що думали люди, але на те, що в цьому світі звичайних людей думали видатні постаті. І, звісно, тісний зв’язок між одним і другим існує. Але це як на основі філософії Канта робити висновки про те, як за його часів мислили люди в Кеніґсберзі. Такі висновки можуть бути не занадто показовими. І тут треба було б сягати дещо інших джерел, що давали б нам уявлення не стільки про повсякденне, скільки про побутове життя. Таких джерел трохи в нас є, особливо якщо йдеться про грецькі папіруси з Єгипту. Але вони походять лише з певної епохи – після смерті Олександра Великого, й то з культурно неоднорідного середовища, коли греки живуть серед єгиптян, від котрих запозичають певні, у тому числі й релігійні погляди. Тому тут дуже важко виділити щось, що в англо-саксонському світі називають народною моральністю.
Отже на запитання про те, як давній грек сприймав ситуації такого роду, відповідь наступна: ми можемо робити певні спекуляції лише починаючи з греків у Єгипті після Олександра Великого. Натомість як було раніше?
Все, що ми про це знаємо – знаємо лише те, як грецькі мислителі це сприймали і як їхня рефлексія на певні теми виглядала. А ця рефлексія, як я щойно казав, великою мірою полягає в тому, аби певні категорії власної культури, певні світоглядні орієнтири ставити під сумнів або проблематизувати. І коли, наприклад, ми бачимо сцену, в якій Агамемнон не відчуває вини за те, що вчинив у конфлікті з Ахіллом, то можемо принаймні мати тінь підозри, що Гомер це нам показує саме для того, аби ми на це подивилися і не цілком із цим згодилися. Бо ми бачимо, що Агамемнон є пихатим дурнем, узурпатором чужої влади, а його щораз нові провини в «Іліаді» бачимо ззовні через те, як він виправдовується та що він про себе каже. І каже радше те, що сам поет намагається нам показати, - так мені здається, - як найзвичайнісінькі спекуляції або виправдання політика, який намагається скинути з себе відповідальність. […] Така проблематизація політики, яку ми зустрічаємо у Гомера, можливо, стає дещо на заваді нашій рефлексії через цього нещасного Агамемнона і його почуття вини. Гадаю, ці спекуляції великою мірою не беруть до уваги факту, що великі грецькі автори проблематизують поняття вини, а не лише демонструють нам певну норму, яку хотіли б просувати. Тобто, наприклад, як це називається в одній з книжок Г’ю Ллойда-Джонса, Зевсову справедливість, що становила мету грецької рефлексії над виною і покаранням.
Іншим важливим поняттям, яке зазвичай пов’язується із грецькими світоглядом і способом життя, є боротьба, змагання, агон. Саме ним зумовлено появу олімпійських ігор, театральних конкурсів, виникнення діалектики як особливого простору дискурсивного протистояння, а з цього випливає і філософія, і формування афінської демократії тощо… Професор Тадеуш Бартось, який вів зустріч із професором Мареком Венцовським, звернув увагу, що це явище притаманне також грецькому святу, святкуванню, яке, безперечно, відрізняється від нашого сучасного його розуміння. За словами Марека Венцовського, обидва питання тісно одне з одним пов’язані:
- Насправді, боротьба для нас є чимось банальним: кожен з нас за щось бореться у різні моменти свого життя. різні форми боротьби ми спостерігаємо довкола: політика, спорт, школа, наукове життя й таке інше. Однак, якщо ми дивимося на греків, така боротьба набуває цілковито інших форм. Практично, кожна форма публічного виступу грека, у тому числі й будь-який творчий виступ, відбувається у формальних межах боротьби. Інакше кажучи, грек, звісно, міг собі купити примірник «Іліади» й читати його вдома, але якщо будь-коли і будь-де він чув публічну декламацію «Іліади», то це було завжди у рамках конкурсу, в якому котрийсь із його учасників має перемогти. І це стосується будь-чого: кожної форми поетичного виступу, трагедії, комедії, або й прози, адже майже кожен письменник-прозаїк виступає публічно, демонструючи зразки своїх творів. Але це не авторські вечори або якісь позбавлені елементу боротьби автономні ситуації, а незмінно конкурс. Й то такий конкурс, в якому дуже часто поєднані надзвичайно різні дисципліни. Геродот напевно декламував фрагменти свого твору або, точніше, матеріали до нього, змагаючись, наприклад, із філософами, які представляли свої ідеї про космос або людину. І в цьому ж агоні міг взяти участь, скажімо, лікар, котрий із використанням вишуканої риторики рекламував би свої лікарські вміння. Це, так би мовити, одна інтелектуальна дисципліна, в якій беруть участь прозаїки різних жанрів.
Чим зумовлено таку всюдисущість боротьби? За словами професора Венцовського, однією з причин такого явища є досить особливий суспільний устрій Стародавньої Греції після так званої Мікенської цивілізації:
- Це світ, в якому дуже швидко починає функціонувати щось, що ніде у древності більше не функціонує. А саме, що існує велика група рівних людей. Це світ без суспільних станів. Інакше кажучи, це не значить, що хтось народжується в інакшій правовій ситуації, ніж інші (хіба що він народився рабом). Якщо хтось народився вільним афінянином, то, згідно з правом, він рівний як біднякові з околиці, так і людині з аристократичних фінансово-освітніх вершків. Всі вони рівні. А у зв’язку з цим їхні можливості виділитися у цьому світі передусім спираються на публічне самопросування. Яке, звісно, має свої межі. Адже хоча це й є світ людей різного матеріального статусу, але загалом світ дуже бідний. Інакше кажучи, матеріальна дистанція між найбіднішим афінським громадянином та найбільшим афінським аристократом невелика. Там немає королів, немає й святинь, що можуть щось змінити в людському житті. Тобто, всі залежать від того, що можуть зробити самі. Тому незначні у абсолютних категоріях матеріальні різниці між громадянами призводили до того, що передусім можна було виділитися не як у багатьох інших культурах виставляючи на показ багатство, але передусім завдяки проявам певних форм культури, культурних вмінь. Саме тому аристократи змагаються один з одним у декламації поезії під час бенкетів, які звалися симпозіонами. Всі громадяни можуть змагатися у спорті, надзвичайно важливою рисою якого є те, що боротьба відбувається без одягу. Чому? А тому, аби всі були рівні. У спортивному змаганні не видно, хто багатий, хто ні, але все залежить від тренувань і вмінь. Технічні спортивні, поетичні, риторичні вміння стають вирішальними у тому, чи ми вирізнимося своєму житті, чи ні. І саме через це майже кожна форма публічної діяльності набуває форми боротьби, агону.
Антон Марчинський