У контексті польсько-єврейського напруження, що виникло останнім часом на фоні новелізації закону про Інститут національної пам’яті, необхідний діалог, – вважає Чеслав Бєлєцький, польський архітектор, публіцист і колишній політик, а в попередній державній системі активіст демократичної опозиції. В ефірі Польського радіо Чеслав Бєлєцький зазначив, що нинішній уряд у Варшаві позитивно налаштований до Ізраїлю. Разом з тим, на його думку, новелізація закону про Інститут національної пам’яті повинна бути схвалена у формі, яка не викликатиме ніяких сумнівів у світі. Серед причин, що вплинули на погіршення польсько-єврейських відносин, він назвав майнові справи.
– Частиною нашого конфлікту з єврейською діаспорою, державою Ізраїль та американським єврейським лобі є те, що ми як єдина країна нашого регіону не вміли ухвалити реприватизаційний закон. Найбільшою мірою за це відповідальний президент Алєксандер Кваснєвський (бо цей законопроект був у Сеймі ще за правління коаліції Виборча акція Солідарність – Унія свободи), але також Громадянська платформа, яка протягом восьми років, коли була при владі, не доторкнула цієї теми. Причини цього – як звичайно в польській політиці – боягузтво, опортунізм і невміння досягти компромісу. Було очевидним, що у випадках, коли повернути майно в натурі неможливо, виплата компенсацій була б надто великим обтяженням для державного бюджету. Коли ми вступали до НАТО 1999 року, в розмовах з американцями декларували, що хочемо впорядкувати справу власності і реприватизації без жодних привілеїв та дискримінації, і не дотримали слова. Ані стосовно польських громадян, ані стосовно осіб, які тепер є громадянами інших країн, а колись мали в Польщі майно – ми не зуміли цього владнати.
Дискусія про концтабори сягає періоду перед березнем 1968 року й активності середовища, згуртованого навколо віце-міністра внутрішніх справ Мєчислава Мочара, – звернув увагу Чеслав Бєлєцький. Слід додати, що наслідком провокації в березні 68 стала масова еміграція єврейського населення з Польщі.
– Вони, по суті, заперечували, що жертвами були євреї, говорили: загинуло 6 мільйонів поляків. Так, це правда, загинуло 6 мільйонів польських громадян, але в таборах смерті гинули євреї і цигани, а не поляки. Натомість поляки гинули в концтаборах, а нечисленні польські жертви – були у виняткових ситуаціях, в рамках випробування таборів смерті, де просто вбивали, екстермінували людей. Зовсім інакше виглядає справа з концтаборами – можна сказати, вони були демократичними; були призначені для всіх націй. Тоді Мочар з комуністичним апаратом розв’язав кампанію, що нібито їх позбавляють можливості представляти польські жертви. Це було перед березнем 1968 року. Нинішня правда є зовсім іншою. Відомо про безліч випадків, які є приводом сорому і на польському боці, і на боці євреїв, зокрема єврейської поліції в гетто, приклади співробітників служби безпеки різної національності, в багатьох випадках, на жаль, єврейської. А також про так званих шмальцівників, які вимагали грошей за порятунок євреїв, грабіжників. Про це пишеться, говориться. Ніколи в Третій Речі Посполитій (тобто після 1989 року) не було уряду з настільки проізраїльською і зичливою для єврейської діаспори політикою.
Чеслав Бєлєцький назвав одну з причин різкої реакції ізраїльських політиків на схвалення польським парламентом новелізації закону про Інститут національної пам’яті.
– Вони борються за свої інтереси. Є така приповідка – коли євреї ведуть приватну розмову між собою вдома, то на кінець запитують: «Добре, а що це означає для євреїв?». По-перше, є інтереси тих, хто вважає морально і юридично можливим, щоб майно, яке колись належало анонімним євреям, які вже не живуть, – отримували організації, які доводять своє національне чи публічне право на таку спадщину. По-друге, йде внутрішня гра ізраїльського прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу з опозицією, вони змагаються, хто краще захищатиме єврейські інтереси навіть там, де загрози для них немає. На мій погляд, Нетаньягу як політик правого спрямування, відомий своїм реалізмом, робить помилку – безперечно, він може більше розраховувати на Польщу Качинського, ніж на Росію Путіна. Навіть якщо відвідує Путіна й розмовляє з ним, наприклад, про геополітичні інтереси в регіоні Близького Сходу... Але до Польщі євреї приїжджають, часто – повертаються з еміграції, до якої були примушені після березня 68 року, ізраїльські фірми ведуть тут успішну і безпечну для них діяльність. А з Франції, яка здалеку любить нас повчати, до Ізраїлю тікає кілька – до кільканадцяти тисяч євреїв на рік. У Франції забувають про євреїв, яких їхня поліція режиму Віші сама відправляла до Освєнціма.
Новелізація закону про Інститут національної пам’яті повинна бути чіткою, щоб не викликати жодних сумнівів міжнародного співтовариства – звернув увагу Чеслав Бєлєцький.
– Якщо міністр Які (віце-міністр юстиції Патрик Які – ред.) хоче довести до того, щоб не можна було в пропаганді безкарно використовувати певну багатозначність визначення англійською мовою: «Polish Death Camps», тобто «польські табори смерті»... Цей зворот дещо інакше звучить польською мовою, ніж англійською, але всі знають, як грають цим німці і люди, які ставляться до нас недоброзичливо. Отже, якщо міністр хоче це зробити – не може залишати жодних сумнівів. Необхідно позбутися сумнівів у тлумаченнях і коментарях владного табору, що йдеться лише про це формулювання і цю проблему.
У Польщі загинуло стільки євреїв, між іншим, тому, що її державність розбили Гітлер і Сталін. Країни, які колаборували з Гітлером і мали фашистський устрій, врятували своїх євреїв лише тому, що в них не було такого повного безправ’я, як на землях Речі Посполитої під совєтською та німецькою окупацією. Польща не була незалежною державою, мала лише підпільні структури і не могла врятувати, наприклад, двох мільйонів польських євреїв, які жили в гетто в герметичному середовищі.
За словами Чеслава Бєлєцького, важливо, щоб розмовляти спокійно.
– Правда, яку слід говорити полякам і євреям, які не пережили таких страшних часів – що, на жаль, у страшні часи в людей проявляються найкращі риси – хоробрість, честь, солідарність, співчуття, емпатія, але в більшості випадків – найгірші риси: донощицтво, жадібність, безкарність. У нелюдських умовах поведінка людей є жахливою.
В момент, коли так сильно ростуть емоції, тим більше треба розмовляти спокійно. Жодна зовнішня сила не може примушувати нас до якихось рішень, але варто слухати аргументів. На мій погляд, якщо хтось говорить про підлість якоїсь групи поляків стосовно якоїсь групи євреїв у якійсь ситуації в період німецької окупації – то міністр Які надто легко переходить до ствердження, що це відразу атака на нашу незламність та героїзм. Я вважаю це істерикою і нерозумінням. Я вважаю, що треба бути перш за все людиною; гідність, відвага, незламність – це риси, які, на жаль, є рідкісними, а в граничних ситуаціях знайти хоробрих людей важко.
PR24/Н.Б.