Іноді варто придивитися до дрібного, на перший погляд, епізоду, бо він краще показує, що відбувається в якійсь справі у так званих низах, ніж декларації, а навіть дії великих політиків і авторитетів у верхах – пише публіцист http://wpolityce.pl Пйотр Сквєцінський.
У статті читаємо про приїзд кілька днів тому до Польщі відомої львівської журналістки Галини Терещук. У супроводі кількох колег з України вона вибралася на кладовище у Верхраті, при самому кордоні з Україною. Торік у жовтні невідомі знищили тут пам’ятник УПА. На старому цвинтарі поховані і поляки, й українці, яких до війни була більшість. Зайшли на кладовище, почали фотографувати пам’ятники. В автомобілі з українськими номерами залишився водій. До нього під’їхала машина польської Прикордонної служби. Службовці перевірили документи водія й запитали: «Навіщо ви приїхали на бандерівське кладовище?», після чого наказали покликати інших учасників групи. Перевірили їхні паспорти. Віддаючи документи, одиз з прикордонників сказав: «Краще їдьте до Рудки, туди, де бандерівська банда спалила й убила все село».
Як читаємо, ніби нічого не сталося, але, однак, сталося. «По-перше, кілька іноземців, які не робили нічого поганого, відчули, що їх залякують польські функціонери в мундирах і зі зброєю в руках. Це завжди огидна ситуація. По-друге – цей епізод показує, що співробітників Прикордонної служби (принаймні тих, що були учасниками інциденту) не вчать основного: що їхнім головним обов’язком є тримати свої емоції під контролем. Поліціант чи прикордонник повинен діяти як механізм і в службових контактах не виходити поза рамки, пов’язані з його службою». У цьому конкретному випадку йдеться про національні емоції. «Якщо є інакше, – вказує автор, – це викликає потенційно небезпечну ситуацію. Бо сьогодні службовці візьмуть участь у дискусії і скажуть на кілька слів забагато, а завтра без причини вдарять когось в обличчя, коли емоції, контроль яких вони не вважають своїм обов’язком, понесуть їх далі.
По-третє – на якій основі функціонери вважають, що перебуваючи на службі, вони мають право починати розмову з особами, яких контролюють (тобто, в цей момент, залежними від них) на теми, які не пов’язані зі службою та контролем. До того ж, „вразливі” теми, якою для відносин поляків з українцями є вбивство жителів села у 40. роки».
І, по-четверте, – загальний висновок: «цей ніби маловажливий епізод вписується у значно ширшу ситуацію ставлення польської Прикордонної служби до українців. Поляки (саме так, поляки), які живуть в Україні і часто перетинають кордон автобусами, діляться в соціальних ЗМІ гіркими описами про те, що до їхніх українських співпасажирів польські прикордонники ставляться інакше (зрозуміло, гірше), ніж до них. Наприклад, як правило, до українців звертаються на „ти”». Дописувач не твердить, що так є завжди, але, як пише, «мабуть, настільки часто, що воно створює саме таку атмосферу. І ще загальніше – польсько-українські відносини, з кількох причин, проходять кризу. Може, на жаль, та мусить бути. Але тим більше не треба цього поглиблювати».
http://wpolityce.pl/Н.Б.