23 травня на 87 році життя не стало директора Львівської галереї мистецтв, Героя України Бориса Возницького. Постать Возницького легендарна хоч би через те, що починаючи з 1960-х років, протидіючи найчастіше офіційній ідеології знищення всього, що нерадянське, непролетарське, він на теренах Західної України врятував від загибелі понад 36 тисяч творів мистецтва.
Слід також згадати, що Возницький у своїх музеях не лише рятував вже існуючі пам’ятки, але й надихав на створення нових. Прикладами тут можуть послужити і симпозіуми зі скульптури, які відбувались в Олеську, і можливість студентів Львівського художнього коледжу імені Труша та Львівської академії мистецтв створювати для того ж замку праці в рамках своїх дипломних робіт. Окрім того його називали першовідкривачем творчості Майстера Пінзеля, «українського Мікеланджело», що недалеко від правди. Хоч кілька років тому в інтерв’ю нашому колезі Назарові Олійникові Борис Возницький розповідав наступне...
– В принципі я не є першовідкривачем. Першовідкривачі – то коли відкрили документи в нашому Соборі Юра у Львові в 1906 році. Там от прозвучало вперше «Майстер Пінзель». У 1930-х роках поляки випустили у Львові три книжки про львівську барокову скульптуру. Оце теж були книжки такі, які якось мене направили на те, що треба щось рятувати і треба щось їздити, треба щось шукати. Це були 1960-70 роки.
Отже, якщо Борис Возницький і не вважав себе першовідкривачем, то напевно повернув Пінзеля нашій культурі та зберіг його безперечні шедеври від загибелі.
А разом з нами згадує академіка Возницького давній його співпрацівник – професор Львівської академії мистецтв Володимир Овсійчук, а також один з ініціаторів надання Возницькому титулу почесного доктора Варшавської академії мистецтв професор Войцєх Курпік. Говорить професор Овсійчук:
проф. Володимир Овсійчук academia.gov.ua
– Я з ним працював чуть не 30 років, бо він був моїм студентом, потім був начальником. Я з ним їздив у всі експедиції по рятуванню творів мистецьких на Волині і в Галичині. Так що ми з ним зібрали десь біля чотирьох тисяч дерев’яних скульптур, десь до п’ятсот ікон, величезну кількість священицького одягу (там є і фелонії, і далматики), ну все, що можна було врятувати; велику кількість порцеляни… І все це зібрано у фондах в монастирі біля Олеського замку. Монастир капуцинів зараз заповнений тими всіма надбаннями, що ми привезли з експедицій. Тепер готується велика виставка до Парижу дерев’яної скульптури, особливо твори Пінзеля і його оточення. І я Вам скажу, що Возницький володів почуттям музейника у великій мірі, бо він збирав все. Він мені казав: «От сьогодні здається воно маловартісне, а завтра набуде велику вартість. Треба збирати все».
Так напевно відбулось і з Пінзелем, котрого він буквально виймав з вогнищ?...
– Було так, що і з вогнища... Наприклад, в Монастириськах ми не встигли з вогнища забрати – вони спалили велику кількість прекрасних речей. У деяких костьолах ми не встигли врятувати Пінзеля і він пропав. Культура простого населення, а особливо священнослужителів., невисока, невисока. Вони навіть не знали, що то вартісне. І до сих пір не знають. Але те, що він зібрав Пінзеля, стало основою для Музею Пінзеля у Львові.
проф. Войцєх Курпік www.wikipedia.pl
Звертаюсь до професора Курпіка.
– Пане професоре, Вашою основною спеціалізацією як реставратора та мистецтвознавця є твори з дерева. Як би Ви охарактеризували той стан Пінзелевої скульптури, з яким львівським реставраторам на чолі з Борисом Возницьким прийшлось зіткнутись, аби її врятувати?
– Знаєте, я не бачив її вже пізніше. Однак, все те, що бачив, було вже в безпечному стані. І це було найважливіше. Вже тоді, в 1990-х роках, я знав, що певні речі було реставровано. Зрештою, пан Возницький, знаючи, що я професійно можу йому щось порадити, якщо йдеться про дерево, тому, власне, відразу мене анексував і завіз туди. Отже, зустріч з цими творами Пінзеля, такими експресивними, що просто вриваються в серце, коли людина до них наближається, була незабутньою. А до тієї драматичної динаміки, яка є в самій його скульптурі, додавались ще пошкодження, знищення, драматична історія цих творів. І при всьому тому ота скромна, тиха постать Возницького, який зміг це якось притулити, обійняти своїми зичливими раменами, рятувати і врятувати передусім. Тож до цих скульптур Пінзеля треба додати ще й категорію краси, що пов’язана з самим їхнім спасінням.
Іоан Георг Пінзель, «Самсон, що роздирає пащу лева» lvivgallery.org
Ви познайомились з ним через Пінзеля?
– У 1990-х роках я був у Львові, мав оцінити стан поліхромії в Каплиці Боїмів. Мене попросили про це. І тоді я вперше зустрівся з паном Возницьким. Він зорганізував для мене поїздку до Олеська (хоч були ми також і в Підгірцях тощо). І те, що я в Олесько побачив, дозволило мені сформувати думку про пана Возницького як про абсолютно виняткову особистість. Тому передусім, що попри величезні труднощі, як матеріальні, так і особисті, політичні, він зміг здійснити настільки видатну справу. Йому вдалося врятувати стільки творів мистецтва, чия вартість насправді подвійна: і польська, і українська. І це в ньому ціную найбільше: жодних політичних рацій не перекладав на твори мистецтва. Адже це все в порівнянні з мистецтвом нічого не варто.
Отже, Возницький рятував і польське, і українське мистецтво, а точніше – оте галицьке польсько-українське, якого не розділяв…
– Так, на мою думку, ще тоді він був особистістю з майбутнього, чи з ХХІ сторіччя, або – не знаю – може й ще далі. Бо він вмів піднятись понад всіма взаємними претензіями, всіма тими важкими фактами [спільної історії], будучи в стані оцінити вартість мистецтва, спільного мистецтва. Бо, звісно, спільні трагедії – це одна справа, але спільне мистецтво, створене в той же історичний період, коли й відбувались драми, і врятування його, винесення того, що вдалось, поза межі отих трагедій – це великий капітал для майбутніх поколінь. Адже вони, звісно, читатимуть про ті драми тощо, бо мусять, адже від історії не втекти. Однак, твори мистецтва також є історією, неписаною, але не менш красномовною ніж та, що її вдалось записати. А врятування її для майбутніх поколінь і їхніх поглядів надзвичайно цінне.
Професор Володимир Овсійчук:
– Я Вам скажу, що постать Возницького легендарна. Це людина була – подвижник, патріот, по-своєму апостол. Тому що так широко розуміти народну культуру, культуру країни – то трудно зараз серед молодого покоління найти. Я дуже переживаю хто буде після нього директором цього великого музею, який має багато філіалів. Бо Возницький охопив і кілька замків: і в Олеському замку, і в Підгірцях, в Золочеві, а зараз і в інших робляться музеї. А в Олеську давно існує музей.
Ви згадали, що в запасниках в монастирі капуцинів в Олеську зберігається величезна кількість творів мистецтва, врятованих під керівництвом Бориса Возницького. А чи вдасться їх колись побачити широкому загалові, не лише спеціалістам? Чи, може, Борис Возницький мав якісь плани щодо цього, про котрі Ви могли б розповісти?
– Ясно, що побачите. А нащо ж воно зберігалось? Бачите, зберігали там ці твори, але поступово їх і реставрували. Хоча, велика кількість реставраторів є в галереї, їх не вистачає, щоб все одразу реставрувати. От і в Золочеві замок тепер функціонує як музей. Там буде відділ ікони. А де взяти ікони? Реставрувати треба з монастиря капуцинів. Ясно, що відділ ікони у капуцинів досить великий. Але частина ікон повертається в церкви, звідки їх привезли. Приїжджають люди і просять – їх повертають. Але повертають реставрованими. Так що Возницький не просто звозив ікони, він їх реставрував, рятував і, якщо є потреба, повертали на старі місця.
Антон Марчинський