Logo Polskiego Radia
Print

In memoriam Борис Возницький

PR dla Zagranicy
Anton Marczynskyj 02.06.2012 20:08
  • In memoriam Woznicki.mp3
Разом з нами академіка Возницького згадують професор Володимир Овсійчук та професор Войцєх Курпік
Борис Григорович ВозницькийБорис Григорович ВозницькийWikimedia.org

23 травня на 87 році життя не стало директора Львівської галереї мистецтв, Героя України Бориса Возницького. Постать Возницького легендарна хоч би через те, що починаючи з 1960-х років, протидіючи найчастіше офіційній ідеології знищення всього, що нерадянське, непролетарське, він на теренах Західної України врятував від загибелі понад 36 тисяч творів мистецтва.
Слід також згадати, що Возницький у своїх музеях не лише рятував вже існуючі пам’ятки, але й надихав на створення нових. Прикладами тут можуть послужити і симпозіуми зі скульптури, які відбувались в Олеську, і можливість студентів Львівського художнього коледжу імені Труша та Львівської академії мистецтв створювати для того ж замку праці в рамках своїх дипломних робіт. Окрім того його називали першовідкривачем творчості Майстера Пінзеля, «українського Мікеланджело», що недалеко від правди. Хоч кілька років тому в інтерв’ю нашому колезі Назарові Олійникові Борис Возницький розповідав наступне...

– В принципі я не є першовідкривачем. Першовідкривачі – то коли відкрили документи в нашому Соборі Юра у Львові в 1906 році. Там от прозвучало вперше «Майстер Пінзель». У 1930-х роках поляки випустили у Львові три книжки про львівську барокову скульптуру. Оце теж були книжки такі, які якось мене направили на те, що треба щось рятувати і треба щось їздити, треба щось шукати. Це були 1960-70 роки.

Отже, якщо Борис Возницький і не вважав себе першовідкривачем, то напевно повернув Пінзеля нашій культурі та зберіг його безперечні шедеври від загибелі.

А разом з нами згадує академіка Возницького давній його співпрацівник професор Львівської академії мистецтв Володимир Овсійчук, а також один з ініціаторів надання Возницькому титулу почесного доктора Варшавської академії мистецтв професор Войцєх Курпік. Говорить професор Овсійчук:

проф.
проф. Володимир Овсійчук academia.gov.ua


– Я з ним працював чуть не 30 років, бо він був моїм студентом, потім був начальником. Я з ним їздив у всі експедиції по рятуванню творів мистецьких на Волині і в Галичині. Так що ми з ним зібрали десь біля чотирьох тисяч дерев’яних скульптур, десь до п’ятсот ікон, величезну кількість священицького одягу (там є і фелонії, і далматики), ну все, що можна було врятувати; велику кількість порцеляни… І все це зібрано у фондах в монастирі біля Олеського замку. Монастир капуцинів зараз заповнений тими всіма надбаннями, що ми привезли з експедицій. Тепер готується велика виставка до Парижу дерев’яної скульптури, особливо твори Пінзеля і його оточення. І я Вам скажу, що Возницький володів почуттям музейника у великій мірі, бо він збирав все. Він мені казав: «От сьогодні здається воно маловартісне, а завтра набуде велику вартість. Треба збирати все».

Так напевно відбулось і з Пінзелем, котрого він буквально виймав з вогнищ?...

– Було так, що і з вогнища... Наприклад, в Монастириськах ми не встигли з вогнища забрати – вони спалили велику кількість прекрасних речей. У деяких костьолах ми не встигли врятувати Пінзеля і він пропав. Культура простого населення, а особливо священнослужителів., невисока, невисока. Вони навіть не знали, що то вартісне. І до сих пір не знають. Але те, що він зібрав Пінзеля, стало основою для Музею Пінзеля у Львові.

проф.
проф. Войцєх Курпік www.wikipedia.pl


Звертаюсь до професора Курпіка.
Пане професоре, Вашою основною спеціалізацією як реставратора та мистецтвознавця є твори з дерева. Як би Ви охарактеризували той стан Пінзелевої скульптури, з яким львівським реставраторам на чолі з Борисом Возницьким прийшлось зіткнутись, аби її врятувати?

– Знаєте, я не бачив її вже пізніше. Однак, все те, що бачив, було вже в безпечному стані. І це було найважливіше. Вже тоді, в 1990-х роках, я знав, що певні речі було реставровано. Зрештою, пан Возницький, знаючи, що я професійно можу йому щось порадити, якщо йдеться про дерево, тому, власне, відразу мене анексував і завіз туди. Отже, зустріч з цими творами Пінзеля, такими експресивними, що просто вриваються в серце, коли людина до них наближається, була незабутньою. А до тієї драматичної динаміки, яка є в самій його скульптурі, додавались ще пошкодження, знищення, драматична історія цих творів. І при всьому тому ота скромна, тиха постать Возницького, який зміг це якось притулити, обійняти своїми зичливими раменами, рятувати і врятувати передусім. Тож до цих скульптур Пінзеля треба додати ще й категорію краси, що пов’язана з самим їхнім спасінням.

Іоан
Іоан Георг Пінзель, «Самсон, що роздирає пащу лева» lvivgallery.org

Ви познайомились з ним через Пінзеля?

– У 1990-х роках я був у Львові, мав оцінити стан поліхромії в Каплиці Боїмів. Мене попросили про це. І тоді я вперше зустрівся з паном Возницьким. Він зорганізував для мене поїздку до Олеська (хоч були ми також і в Підгірцях тощо). І те, що я в Олесько побачив, дозволило мені сформувати думку про пана Возницького як про абсолютно виняткову особистість. Тому передусім, що попри величезні труднощі, як матеріальні, так і особисті, політичні, він зміг здійснити настільки видатну справу. Йому вдалося врятувати стільки творів мистецтва, чия вартість насправді подвійна: і польська, і українська. І це в ньому ціную найбільше: жодних політичних рацій не перекладав на твори мистецтва. Адже це все в порівнянні з мистецтвом нічого не варто.

Отже, Возницький рятував і польське, і українське мистецтво, а точніше – оте галицьке польсько-українське, якого не розділяв…

– Так, на мою думку, ще тоді він був особистістю з майбутнього, чи з ХХІ сторіччя, або – не знаю – може й ще далі. Бо він вмів піднятись понад всіма взаємними претензіями, всіма тими важкими фактами [спільної історії], будучи в стані оцінити вартість мистецтва, спільного мистецтва. Бо, звісно, спільні трагедії – це одна справа, але спільне мистецтво, створене в той же історичний період, коли й відбувались драми, і врятування його, винесення того, що вдалось, поза межі отих трагедій – це великий капітал для майбутніх поколінь. Адже вони, звісно, читатимуть про ті драми тощо, бо мусять, адже від історії не втекти. Однак, твори мистецтва також є історією, неписаною, але не менш красномовною ніж та, що її вдалось записати. А врятування її для майбутніх поколінь і їхніх поглядів надзвичайно цінне.

Професор Володимир Овсійчук:

– Я Вам скажу, що постать Возницького легендарна. Це людина була – подвижник, патріот, по-своєму апостол. Тому що так широко розуміти народну культуру, культуру країни – то трудно зараз серед молодого покоління найти. Я дуже переживаю хто буде після нього директором цього великого музею, який має багато філіалів. Бо Возницький охопив і кілька замків: і в Олеському замку, і в Підгірцях, в Золочеві, а зараз і в інших робляться музеї. А в Олеську давно існує музей.

Ви згадали, що в запасниках в монастирі капуцинів в Олеську зберігається величезна кількість творів мистецтва, врятованих під керівництвом Бориса Возницького. А чи вдасться їх колись побачити широкому загалові, не лише спеціалістам? Чи, може, Борис Возницький мав якісь плани щодо цього, про котрі Ви могли б розповісти?

– Ясно, що побачите. А нащо ж воно зберігалось? Бачите, зберігали там ці твори, але поступово їх і реставрували. Хоча, велика кількість реставраторів є в галереї, їх не вистачає, щоб все одразу реставрувати. От і в Золочеві замок тепер функціонує як музей. Там буде відділ ікони. А де взяти ікони? Реставрувати треба з монастиря капуцинів. Ясно, що відділ ікони у капуцинів досить великий. Але частина ікон повертається в церкви, звідки їх привезли. Приїжджають люди і просять – їх повертають. Але повертають реставрованими. Так що Возницький не просто звозив ікони, він їх реставрував, рятував і, якщо є потреба, повертали на старі місця.

Антон Марчинський

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти