З 6 до 15 жовтня в Любліні відбувається один з найважливіших фестивалів польської сцени – 21 Фестиваль «Театральні конфронтації» («Konfrontacje Teatralne» - пол.). Цей захід вже третє десятиліття формує такий осередок, що збирає та успішно зображує найновіші тенденції, експерименти і їхні результати, котрі репрезентують не лише польську, але й світову театральну сцену. Цьогоріч до Любліна з’їхалися режисери, актори і просто шанувальники цього виду мистецтва не лише з усієї Європи, але й, скажімо, з Японії. І тут варто згадати, що в попередні роки учасниками фестивалю ставали також театри з України.
А детальніше про цей захід ми розмовляємо з його творцем і директором – відомим польським режисером Янушем Опринським:
- На початку розкажіть, будь ласка, про витоки «Театральних конфронтацій» і ті ідеї, що супроводжували створення фестивалю.
- Фестиваль «Театральні конфронтації» має досить довгу історію, бо він виростає з альтернативних театрів і фестивалю, який ми організовували ще до воєнного стану. Це були «Конфронтації молодого театру», пов’язані з альтернативним, студентським театром у Любліні. Згодом, у 90-х роках, а конкретно – в 96 році, ми намагалися якимось чином воскресити ідею цього фестивалю, вже називаючи його «Театральні конфронтації». І тоді, власне кажучи, це було рішення трьох найважливіших театральних лідерів Любліна, тобто Лєшека Мондзіка з театру «Scena plastyczna KUL», Влодзімєжа Станєвського з театру «Gardzienice» і мене, Януша Опринського з Театру «Provisorium». Всі ми дійшли висновку, що продовження цього фестивалю в Любліні має дуже велике значення, що Люблін своїм розміром і положенням неначе покликаний отримати такий добрий фестиваль.
- Чому саме?
- Я лише нагадаю, що найліпші фестивалі світу відбуваються у невеликих містах, оскільки цими містами можна, так би мовити, грати. Ми повірили, що це може вдатися. І, мені здається, що 21 випуск фестивалю підтверджує нашу інтуїцію. Спочатку це були авторські фестивалі, котрі вів і за програму яких відповідальним був я. Цю роль ми, дещо на російський манір, назвали художніми комісарами. Я був першим, потім був Лєшек, після нього – Влодек, це змінювалося, а згодом якимось чином, не знаю, може в силу моєї послідовності, я взяв все під свій контроль. Тож історія цього фестивалю була такою, що я у відборі учасників якимось чином спирався на видатних знавців театру. Пам’ятаю, що коли я робив випуск, присвячений литовському театру, то з Лукашем Древняком, критиком, який був прекрасним знавцем цього театру, ми запрошували театр Оскара Коршуноваса або театр видатного режисера Еймунтаса Някрошюса. Зовсім нещодавно ми мали нагоду побачити його виставу «Дзяди» Міцкевича в Національному театрі у Варшаві. Одні переконують, що це видатна й, може, найліпша постановка, а інші відносяться до неї дещо критично. Вже декілька років фестивалем займаються куратори. Це нова функція. Куратор фестивалю – це поняття, яке ми почерпнули з образотворчого мистецтва. Такими кураторами є Марта Кейль і Ґжеґож Реске. Про Ґжеґожа Реске можна сказати, що, починаючи з 2 фестивалю «Театральних конфронтацій», він виховувався на них, зростав, це був такий процес його духовного розвитку.
- Цьогорічний фестиваль є логічним продовженням його попередніх версій. Як я розумію, головна ідея цього заходу лишилася без змін. А нею, в свою чергу, є спроба якщо не формування, то констатації виникнення нової мови в театрі?
- Так. Справді, цьогорічна програма фестивалю зосереджена на глибокій рефлексії над новою мовою. Вибір спектаклів свідчить про певний огляд. У розмові між кураторами ми задумувалися над тим, як час, дійсність впливає на пошук нової мови. І, отже, ми маємо надзвичайну групу «GOB SQUAD» - це німецько-британський колектив, що приїздить з твором, натхненим «Війною і миром» Толстого. Звісно, ніхто від них не очікує адаптації цього роману, а радше – це гра з рефлексією щодо нього. І трупа використовує справді дивовижні відносини з публікою на живо. Вони взаємодіють. Але також нас відвідає Пенні Аркейд. Це видатна артистка, зірка Енді Воргола, яка повертається на сцену зі спектаклем, що за жанром можна було б віднести до стенд-апу, тобто комедії, виголошуваної чи розігруваної стоячи. Дивно, але в Польщі щось таке не може пробитися, цей жанр представлений слабо. Проте, мені здається, що потрібно бути справді видатною особистістю, аби протягом півтори години, стоячи перед нами, використовуючи лише музику і справді небагато засобів, утримати і захопити публіку. Такий театр виростає з роздумів над суспільством, з філософської рефлексії, бунту. І пані Аркейд надзвичайно відважна, бо, наприклад, у своєму останньому спектаклі протягом 10 хвилин вона грала гола. А це жінка, що має 65 років. Дивовижна жінка, яка приїздить до нас з Лондона, де й грає свої вистави.
- Проте гості фестивалю завітають до Любліна не лише з Європи. Чи не так?
- Також до нас приїде Тошікі Окада – японець, дивовижний драматург, який намагається подивитися на Японію після Фукусіми, тобто, фактично, після Апокаліпсису. Він силкується побачити цей світ. Отже, це буде його прекрасний спектакль «Подорож часу по кімнаті». До цього слід сказати, що він, власне, гастролює Європою.
- Таким чином, якщо йдеться про нову мову театру, то це мова не лише європейська?
- Але також ми маємо каталонську групу, яка здобула Срібного лева під час Венеційського бієнале у 2015 році. Це група Сеньйор Серрано. І знову, говорячи про оту мову, це вже спроба використання телевізійних технологій, відео, де вони знаходять багате джерело натхнення та ведуть свої пошуки нових засобів виразу. Але нову мову також репрезентують жінки – польські жінки, котрі намагаються якось розважати про саму працю в театрі, ставити під питання сам спосіб функціонування в старих театральних установах. І це передусім Анна Карасінська, що з бравурою вийшла на театральний ринок. Говорю про її виставу «Евеліна Плаче» «Teatru Rozmaitości», дуже важливого варшавського театру, директором котрого є Ґжеґож Яжина. Отже, ми побачимо результати проекту «Teren» з Варшави. Це дивовижна вистава з Рафалом Мацьковяком, Марією Май, Евеліною Панковською і Адамом Вороновичем в головних ролях. А другий спектакль називається «Другий спектакль», який приїздить з Познані. Окрім цього, буде режисерка Анна Смоляр з єврейського театру, який асоціюють з таким дуже класичним театром. Отже, її спектакль «Єврейські актори» є однією з найголосніших польських вистав останніх сезонів, яка становить щиру розповідь про те, що сьогодні значить бути єврейським актором у Польщі.
- Пане Янушу, новизна отієї мови театру, що ви про неї розповідаєте, можливо, полягає в тому, що така мова покликана артикулювати щось, що, насправді, висловити непросто, якщо взагалі можливо. Тобто, йдеться про артикуляцію страху. І тут я маю на увазі відразу декілька подій, які матимуть на фестивалі місце. По-перше, це ваш власний спектакль «Punkt Zero: Łaskawe», поставлений, зокрема, за мотивами роману Джонатана Літтеля «Благоволительки». А, по-друге, це вже навіть не театральні події. Адже, йдеться про лекції двох професорів – філософа Збіґнєва Міколейка та історика Яна-Томаша Ґросса, котрі розважатимуть про можливість артикуляції страху і, хтозна, може намагатимуться нас до цього наблизити.
- Мої зв’язки з філософами досить старі. Нагадаймо, що на фестивалі дуже часто відбувалися лекції Цезари Водзінського, якого вже немає серед нас. Я особисто завдячую цьому філософові глибоке мислення. Передусім я, напевно, не поставив би так «Братів Карамазових», якби не Цезари Водзінський. На додаток, я використав його новий переклад. Зрештою, я вмовив його виконати цей переклад. Тому, напевно, присутність професора Міколейка тут невипадкова, бо ми не втрачаємо зв’язку з великими інтелектуалами і намагаємося черпати від них. Звісно, вони говоритимуть у контексті Бернгарда, тобто спектаклю «Plac bohaterów». А цьому всьому приглядатиметься метр не лише польського, але й світового театру, тобто Кристіан Люпа, що є постановником цієї вистави. Це остання драма Томаса Бернгарда. Мені здається, що зараз у Польщі дуже б придався письменник такого масштабу, адже, нагадаймо, Бернгард написав цей твір тоді, коли у Австрії виникали фашизуючі рухи. Він розповідає про професора Шустера, який переживає Голокост, а згодом – через багато років після війни – кидається з вікна. Це видатний спектакль. І, гадаю, що це такий момент, який також я намагаюся представити у «Благоволительках»: як взагалі можна говорити про Голокост, винищення людей? Адже, насправді, в саму цю розмову вже вписано поразку. Це даремні зусилля; ми не в стані цього зробити; ми намагаємося описати такий світ, але він просто не піддається жодному описові.
Антон Марчинський