У середу в Королівських Лазєнках у Варшаві відбулася чергова зустріч з циклу «Світло літератури». Цього разу гостем був український поет, прозаїк, есеїст і політолог Микола Рябчук. Зустріч із ним називалася «У пошуках Європи». Однак, її тематика не звелася до якихось суто політологічних питань, але загалом стосувалася європейської ідентичності як такої – ідентичності гостя не лише як дослідника цієї проблематики, але й як особи, що сама може стати об’єктом такого дослідження. Цей аспект, можливо, домінував у цей вечір. Микола Рябчук передусім був тут поетом, і лише наприкінці розмови вдався до обговорення поточних політичних і соціологічних питань.
Українського автора представив видатний польський поет і перекладач Богдан Задура, що на вступі прочитав один зі своїх перекладів поезії гостя цього вечора.
На це Микола Рябчук відреагував так:
- Для мене дещо дивно читати про себе як про поета, бо вже понад 30 років я не пишу віршів. Власне той вірш, який прочитав Богдан [Задура – ред.], був написаний, здається 1985 або 1986 року, якось на початку Перебудови, коли раптом виявилося, що щось можна зробити, щось у цій країні можливо змінити. Це така віршована публіцистика, але, у кожному разі, в ній віддзеркалюється дух часу, те, що ми тоді відчували. Імовірно, однак, я залишився поетом, бо виявляється, що з того часу я цей вірш пам’ятаю. У кожному разі, це для мене дещо дивне відчуття, бо сприйняття себе як поета – це як бачення світла від зірки, котра давно вже згасла, проте світло від неї ще десь мандрує космічним простором. Так і мої вірші досі перекладають і публікують в антологіях. Можливо, вони несуть в собі якийсь сенс, принаймні літературно-історичний. Богдан [Задура – ред.] сказав, що йому трохи бракує того Миколи Рябчука, з котрим він колись давно познайомився. Я скажу, що мені теж того Миколи Рябчука, що його вже давно немає, бракує. Однак, я не гадаю, що дуже багато тут змінилося. Я займаюся не лише політикою чи політологією, але також пишу есе, займаюся, зрештою, літературною критикою. Більше того, я вірю в те, що добре есе є свого роду сонетом, бо також має тезу, антитезу і синтез, тобто своєрідний катарсис – в ідеальній ситуації, адже це не завжди вдається. У кожному разі, есе також має троїсту будову. І я цьому слідую й зараз.
- Чому, однак, ви перестали писати вірші?
- Важко сказати. Тобто, для мене це дуже непросте питання, бо я не можу відповісти, чому я взагалі відмовився від віршів. Просто так сталося. Я вірю в те, що якщо можна не писати, то ліпше не писати. Якщо не хочеться писати, то не треба себе змушувати. Теоретично, я міг би писати. Як фахівець я здатний щодня писати по декілька віршів, якби це було потрібно. Але я цього не хочу. Це мені не цікаво. Я не знаю, чому так сталося. Бо це був цілий збіг обставин. Це був період Перебудови, коли раптом виявилося, що все це можна опублікувати. Тобто, я вийшов з андеґраунду. По-друге, я переїхав зі Львова до Києва: зміна середовища і так далі. По-третє, я пішов працювати до редакції офіційного часопису, тобто став частиною істеблішменту. Це також якась зміна в житті. Одружився, отже покінчив із богемним життям і став добропорядним отцем, членом родини тощо. Отже, таких змін було багато, і я не знаю, котра з них була вирішальною. Всі разом, натомість, вони призвели до того, що якийсь поетичний нерв атрофувався. Але, я зайнявся іншими жанрами: багато пишу і щороку публікую якусь нову книгу.
Розмова з автором чергувалася із читанням його поезії. При тому, такі декламації були двомовними. Свої переклади представляв Богдан Задура, а згодом оригінальні версії можна було почути від Миколи Рябчука.
При нагоді зустрічі Микола Рябчук отримав нагороду польського літературного часопису «Akcent». Говорить його головний редактор Боґуслав Врублєвський:
- Ми би хотіли попросити Миколу Рябчука прийняти таку відзнаку, започатковану понад 20 років тому Східним фондом культури «Akcent». Лауреатами цієї відзнаки були такі особистості, як Ришард Капусьцінський, професор Ірена Славінська, В’єслав Мисьлівський, Войцєх Млинарський, Ганна Краль. Це медаль, яку вручають особам, що мають особливі заслуги в справі об’єднання людей, представників народів, культур і світоглядів у Центральній Європі. Такою особою безперечно є Микола Рябчук. Я ще прочитаю короткий напис на цій медалі: «Миколі Рябчукові, письменникові, невтомному речникові демократії на знак вшанування його доробку, який об’єднує людей різних народів і культур».
Микола Рябчук:
- Я справді дуже дякую. І хочу лише сказати, що досі я ще не отримав жодної нагороди в Україні. Всі, що маю, отримав або десь у Польщі, або в США, ще десь за кордоном. Це значить, що те, що я роблю – роблю або дуже погано, або дуже добре.
Учасники зустрічі мали можливість поставити Миколі Рябчуку різні запитання. Йшлося, однак, не лише про його творчість, але й про власну тотожність європейця. Зокрема, одна з учасниць запитала, як письменник розуміє поняття Європи:
- Гадаю, що цей термін переживає певну інфляцію, котра помітна на всіх рівнях у кожній країні. Він становить певну метафору або навіть метонімію, він вказує на щось добре – принаймні так нам здавалося. Зазвичай, коли ми говоримо про Європу, то маємо на увазі певну систему цінностей. Ми мусимо, однак, пам’ятати, що такі цінності змінювалися з бігом історії. Європа не лише є колискою ліберальної демократії, яку ми дуже шануємо і цінуємо, але також різних інших «ізмів» разом із комунізмом, фашизмом і нацизмом тощо. Звісно, ця спадщина дуже неоднорідна. Однак, ми говоримо про сьогодення, коли думаємо про Європу, то маємо на увазі якісь ліпші цінності. На мою думку, для всіх нас Європа важлива передусім як джерело сучасності. Це, однак, той континент, де вперше в історії різні речі було поставлено під питання. Тут, зрештою, історія як лінеарний процес виникла, тобто з’явилася ідея прогресу, а разом з цим безліч інших речей. Отже це те, що ми визначаємо як сучасність. І в зв’язку з цим я би дуже хотів, аби Україна стала сучасною державою. Ми можемо це назвати європеїзацією, а можемо пошукати якогось іншого терміну. Проте, модернізація, ставання більш сучасними для нас дуже актуальне. Зрештою, всі східноєвропейські антикомуністичні революції відбувалися під гаслом сучасності. Передусім всі боролися тоді про модернізацію, що надолужується.
- А яке місце у всьому цьому має Росія?
- Якщо йдеться про Росію, то, щиро кажучи, я не маю жодних проблем з нею. Це Росія має проблему з Україною, на жаль, з її визнанням, толеруванням існування України тощо. Я навчався у Москві і гадаю, що досить добре знаю і Росію, і росіян. І маю визнати, що, однак, важко спілкуватися з кимось, хто у переважній більшості не визнає суб’єктності українців. Це хтось, хто переконує, що любить Україну, а одночасно каже, що тебе немає, що ти не існуєш, а є лише якимось видом росіянина. У такому випадку немає вже про що вести дискусію. Саме це я маю на увазі, коли говорю, що розмова з поляками якимось чином тут відрізняється. Бо навіть якщо ми не згоджуємося одне з одним, то, однак, поляки визнають суб’єктність українців. Навіть якщо їх не люблять, навіть, якщо ненавидять. Визнають, однак, що це хтось інший.
Росіяни мають з цим величезну проблему, - продовжує Микола Рябчук:
- Росіяни люблять українців, принаймні переконують, що люблять, але це така любов, як у випадку Робінзона Крузо до П’ятниці. Він любить П’ятницю доти, доки той слухняний, визнає культурну вищість Робінзона тощо. Тільки-но П’ятниця починає говорити: «Перепрошую, я не П’ятниця і маю своє справжнє ім’я, і прошу називати мене так, як мене звати, а не як для тебе зручніше», хохол тощо. А також: я маю свою мову, свою повноцінну культуру. Такий П’ятниця виявляється проклятим, ненормальним. Він або збожеволів, тож його треба лікувати, і за радянських часів так і було, коли таких П’ятниць ув’язнювали у психіатричних лікарнях. Або ж його викрав якийсь інший Робінзон – німецький, австрійський, польський, американський, який пояснив П’ятниці, що є такі поняття, як гідність, демократія, справедливість. Адже сам П’ятниця не може вигадати чогось такого. Як це він сам міг зробити якусь там революцію, якийсь Майдан? Звісно, що його переконав і зневолив інший Робінзон, десь із Заходу. У цьому полягає величезна проблема й тому, наразі, я, на жаль, не бачу можливості порозуміння. Звісно, в Росії є адекватні люди, однак, їх дуже мало. Отже, перспектива, наразі сумна, що не значить, що її взагалі не існує. Це, мабуть, питання дуже далекого майбутнього.
(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)
Антон Марчинський