Про переклад польської поезії, зокрема творів Ярослава Івашкевича та Зузанни Ґінчанки, а також про особливості поетичного перекладу, розмова із київською поеткою і перекладачкою Наталією Бельченко.
Запрошуємо Вас послухати передачу в звуковому файлі.
Антон Марчинський
Переклади українською Наталії Бельченко
Ярослав Івашкевич
* * *
1
По блакитних берегах над Россю
Ходять, дзьобом клацають лелеки,
Цвинтарні хрести старі далекі,
Косовиці луг не відав досі.
Над ставами голос плаче стиха,
Млин рипить, зітхає без упину,
Все пече мірошничка хлібини,
А в млині нечиста сила диха.
Млин старий і вітряки мов тіні,
В заростях занедбані божниці,
Хлопців і дівчат розпусні лиця,
Сад у вітровому лопотінні.
Скачуть степом коні норовисті,
Пасічник-дідусь белькоче радо,
Листям гомонить стара левада,
Плаче хтось і чути бандуристів.
1916
1
Nad sinymi brzegami Rosi
Chodzą boćki i kłapią dziobami,
Smętarz stary z czarnymi krzyżami,
Łąk dziewiczych nikt nigdy nie kosi.
Nad stawami czarnymi głos płacze,
Stary młyn wciąż terkocze i wzdycha:
W młynie straszy coś i siła tam licha,
A młynarka wciąż piecze kołacze.
Młyny stare, wiatraki samotne,
Opuszczone, spróchniałe cerkiewki,
Dziarskie chłopy i rozpustne dziewki,
Stare sady od wiatru łopotne.
Dzikie konie po stepie biegają,
Dziad pasiecznik mamrocze i gada,
Szumem drzew gwarzy stara lewada,
Kędyś płacze ktoś i bandury grają.
* * *
3
Бачити б заплавний краєвид,
Поле разом з небом височенне,
І не знати, що увесь цей світ
Є життям, украденим у мене.
Як тоді, вночі тихенько встать,
Не писати ні віршів, ні прози,
Тільки подивитись, як на млисту гать
Ронять білі лози срібні роси.
Глиб зелена погляд мій ковтне –
Відіб’є лице од літ зчорніле.
Марно голод звершень зве мене –
Часу доля мало залишила.
3
Chciałbym ujrzeć wód szeroki płat
I niebo, i pole wzniesione.
I nie myślieć, że ten cały świat
To moje życie ukradzione.
Jak za dawna w nocy chyłkiem wstać
I nie pisać wierszy ani prozy,
Tylko pójść zobaczyć, jak na mglistą gać
Srebrne rosy opadają z białej łozy.
Spojrzeć w głąb zielonych dzisiaj wód
I zobaczyć twarz od lat sczerniałą.
Próżno męczy mnie wielkości głód,
Jak wiele przeszło. Jak mało zostało.
* * *
Літо
Ніхто, літо, не втямив природи твоєї,
Ще ніхто влучним словом не визначив, хто ти,
І ковчежець священний твоєї істоти
Затулився од світу жаркою парчею.
Ти — гаряче і неперевершене тіло,
Що оголене з пристрасті, а не з любові,
В тобі мріє беззахисність хтивої крові,
І зелені садки, й калачів м'якість біла.
Річ єдина, до тебе подібна, о літо,
Може статися в часі твоєї спекоти,
І відлюдна — як я, і як ти — не збороти,
Це самотнє кохання — вогнем оповите.
Lato
Nikt twojego imienia nie powiedział: lato,
Nikt słowem swym nie zajrzał do twojego wnętrza,
Bo twoja treść — monstrancja jest to przenajświętsza,
Przedzielona od świata upalną makatą.
Ciało jesteś gorące, żółte, doskonałe,
Obnażone na żądze, ale nie na miłość,
Niezamieszkana w tobie drży chuci zawiłość,
I zielone ogrody, i kołacze białe.
I jedna tylko sprawa za twe żary stanie,
Jedno tylko do ciebie, o lato, podobne
I jak ty — rozpalone, i jak ja — osobne,
I w ogień spowinięte — samotne kochanie.
* * *
Юзеф Чехович
порубіжжям
монотонно кінь шию здіймає
грива сива струмує у ритмі
коліс коліс
покіс
сюркоче в півсні неохоче
лучним і дібровним шляхами
долом долом
полем
надвечір’ям в стернищ перечепи
повня темно-червона
гукаю
золото короваю
ні хуху, ні духу, ні сну, лиш колеса
млява ніч ява повновода
гукаю золото короваю
гукаю колеса долом полем золото короваю
przez kresy
monotonnie koń głowę unosi
grzywa spływa raz po raz rytmem
koła koła
zioła
terkocze senne półżycie
drożyną leśną łąkową
dołem dołem
polem
nad wieczorem o rżyska
księżyc ciemny czerwony
wołam
złoty kołacz
nic nie ma nawet snu tylko koła skrzyp
mgława noc jawa rozlewna
wołam kołacz złoty
wołam koła dołem polem kołacz złoty
* * *
Зузанна Ґінчанка
На випадок з приватного життя
Ах, я витала десь у хмарах,
а чи роззява я, до слова,
що з дива доброго такого
на вас наскочила раптово –
Ах, ви витали десь у хмарах
чи так замислились глибоко,
що вирішили оминути
мене з неправильного боку –
Ах, як залагодити справу,
не винуватячи нікого
з нас, хто робив усе спрожогу
і не звільнив як слід дорогу.
Бо це жахлива недоладність,
хоч мить лише вона тривала –
ах, так вона тривала мало,
ах, так вона тривала мало –
Ми розминулись на півкроку
(тут і наклепник схаменеться),
з формально правильного боку,
та протилежного від серця!
Na zdarzenie z życia prywatnego
Ach, byłam pewnie zamyślona
albo po prostu roztrzepana,
że tak ni z tego, ni z owego
nagle natknęłam się na pana —
Ach, był pan pewnie zamyślony
albo po prostu roztargniony,
że nagle zechciał mnie wyminąć
z nieprzepisowej lewej strony —
Ach, jakby tu rozstrzygnąć sprawę,
nikogo wcale mniej nie winiąc,
kto z nas był bardziej temu winien,
żeśmy nie mogli się wyminąć.
To było straszne przeoczenie,
choć trwało małą chwilkę tylko —
ach, taką bardzo małą chwilkę,
ach, taką bardzo małą chwilkę —
No i wybraliśmy rozsądnie,
to przyzna nawet i oszczerca,
tę przepisową prawą stronę,
ach, przeciwległą stronę serca!