Коли ми говоримо про красу як чисте, а отже – філософське поняття, тоді, як і пристало на філософію, маємо вести мову про саму істоту цього явища. Це начебто закладає простоту пояснення, адже, ось вона – дивись, переживай і описуй, просто назви. Проте, з іншого боку, знову ж таки в дусі філософського міркування, маємо брати до уваги численні й різноманітні фактори, контексти та – чому б і ні? – власні обмеження в спроможності сягнути цього та інших предметів свого опису.
Отже, чим, з огляду на все це, могла б бути краса? Як чиста ідея, якщо вдатися до цього Платонівського поняття, вона може бути доступною для кожного з нас. Вимовляючи слова ’краса’, ’прекрасне’ зараз в ефірі чи в аудиторії перед своїми студентами я здебільшого можу бути певний, що ті, кого моя мова сягне, знатимуть про що йдеться. А заразом – що також може становити підґрунтя майже беззаперечного переконання – мені й кожному з моїх слухачів ітиметься радше не про саму цю ідею, не вона з’являтиметься перед очима, але те, чому вона прислугує: красі природи, мистецтва, а також зовсім не такої однозначної, як, скажімо, вони, красі людини, тут бо йтиметься про такий її естетичний вимір, що принаймні перетинатиметься з етикою (про це, однак, за мить).
Отож бо, як чисту сутність прекрасного побачити можна на власні очі, відчути за допомогою інших органів чуття, або навіть узріти, так би мовити, очима власного розуму безвідносно речей, предикатом яких воно є? Тобто, краса – принаймні в нашому повсякденному досвіді, повсякденному переживанні (на яке вказує грецька ’aisthesis’, себто естетика) – завжди може бути красою чогось загального, як це було в наведених прикладах, але також конкретного – навіть найдрібнішої деталі якоїсь речі, риси людини, невловимого слова на кінці язика. І у випадку кожного з нас, досвід краси є неповторним. Що гарне для мене, зовсім не мусить бути таким для іншого. Тут вже у гру входить справа смаку: «de gustibus non disputandum est», як казали давні римляни (хоча Кант з ними не згоджувався). Та, однак, в наших різноманітних приземлених досвідах і вподобаннях проблискує безвідносна до скінчених обставин ідея: не краси чогось конкретного, що опиняється в нашій досяжності, але прекрасне саме в собі і par excellence. Саме це ми пригадуємо, коли чуємо слова про щось гарне. З цього випливає забавне питання: чи це завдяки цій ідеї ми знаємо, що речі й люди можуть бути гарними, чи, навпаки, – кожен, узагальнюючи свій досвід, має шанс виробити в собі розуміння прекрасного? Платон, зрештою, давав тут однозначну відповідь: первинні ідеї, а не розпорошені всесвітом скалки сущого.
Та повернімося до аспекту, який я відклав, кажучи про двояке значення слів ’прекрасна людина’. Тут виразно видно, що може йтися як про зовнішні риси, так і про властивості, притаманні, скажімо, тому, про кого ми говоримо. Цікаво, що греки не знали поняття прекрасного безвідносно до поняття добра. Отже, й естетики (в її вельми поточному розумінні як якогось більш чи менш впорядкованого знання про красу) не було без етики. Прекрасне й добро в своїй питомій єдності звалися ’kalokagathia’ від ’kalos kagathos’, себто ’гарний і добрий’. Через це моральні чесноти мали супроводжуватися зовнішньою красою, та навпаки. А, власне кажучи, тут не йшлося про паралельне співіснування одного і другого. Це були різні грані того самого.
Того, що, знову ж, за словами Платона, є найвищим добром – ідеєю, вищою за істину. Отже й пізнання того, чим вона є, мало б відрізнятися від пошуку останньої: краси і добра не слід аналізувати, але переживати (часом всім своїм нутром) і творити. Це останнє греки називали поезією і хореєю – достеменним мистецтвом, на котре що якийсь час можна було собі дозволити: у музиці, танці, виспівуванні не завжди виразних звуків і слів, даючи голос тим, кого не можна пізнати – в таємниці прекрасного.
Так, як це, зокрема, відбувається в цю пору року у нашому куточку землі.
Антон Марчинський