Як ми днями розповідали, у Королівському палаці у Варшаві відбувся XVI Форум закордонної політики. Його темою став сторічний ювілей відновлення польської незалежності, а одне з головних питань, яке поставив директор Польського інституту міжнародних справ Славомір Дембський, стосувалося найважливіших фігур польської міжнародної політики в цей період:
- Я би хотів запитати, які політичні фігури, яких видатних польських політиків останнього сторіччя (коли, нагадаймо, Польща була незалежною лише протягом половини цього часу) варто було б згадати як взірці для сучасної польської міжнародної політики? Тобто таких політиків, котрі вміли використати кон’юнктуру. Ми можемо не згоджуватися щодо цих фігур, але напевно немає сумніву, що в історії кон’юнктура має вагоме значення – її можна, наприклад, проґавити.
Говорить депутат ПіС у Сеймі РП Пйотр Пизік:
- Це з багатьох причин важке запитання. Але, якщо йдеться про довоєнний період, про світ політики, то крім Падеревського я бачу ще дві фігури – Пілсудського і Дмовського. Я вважаю, що це насправді був для нас рятівний терцет, якщо можна так сказати, що з’явився у відповідний момент і у відповідному місці. І гадаю, що це саме вони, Дмовський і Падеревський за кордоном, а Пілсудський – всередині країни, дуже сильно вплинули на (міжвоєнне – ред.) двадцятиріччя. Зверніть увагу, що крім цих ста років, нашу ситуацію відрізняє від тодішньої ще питання кордонів. Тоді державні кордони були іншими, а наслідки їхніх змін мали дуже вагомий вплив і на внутрішню, і на закордонну політику.
Якщо йдеться про світ ідей, то Пйотр Пизік назвав дві особистості:
- Я би тут звернув увагу на кардинала Вишинського і, звісно, Папу римського (Івана Павла ІІ – ред.), бо це були такі постаті – особливо Папа – що провели нас, не замочивши ніг, як хтось гарно сказав, Червоним морем. У ситуації, коли вже не існувала справжня сила цієї держави, виявилося, що цей дух, однак, нас вів далі. Проте, я бачу й третього героя. Я гадаю, що ним є поляки, котрі мешкають не в Польщі, а за її межами. Бо, як ви напевно знаєте, 40 відсотків нашого народу мешкають за кордоном і не мають жодних польських документів. Саме вони дбали про збереження наших звичаїв і традицій, але передусім дбали про наші державні інтереси. Вони причинилися до того, що після 1989 року ми могли повернутися до своїх власних традицій – до власної польської культури.
Зі своїм попередником згодився також євродепутат від Польської селянської партії Анджей Ґжиб:
- Я хотів би сказати так, що для мене таким колективним героєм є, власне, отці-засновники незалежної Польщі. Котрі різнилися своїм походженням, ідеями, яким вони були вірні, політичними концепціями тощо. Але щось їх єднало. Це була віра в те, що той час був унікальним, що Польща може бути вільною і демократичною. І гадаю, що оте фортепіано Іґнаци Яна Падеревського, яке постійно згадують, могло би бути тут такою собі метафорою, коли багато політичних рук різного походження, різної традиції зіграло на ньому, і це принесло Польщі незалежність. І тут є принаймні шість прізвищ, які постійно згадують при нагоді цього ювілею.
Однак, на думку політика, до них не можна звести списку героїв польської незалежності:
- Я цілковито згоджуюся з тим, що для сучасних змін у Польщі кардинальне значення мав візит Івана Павла ІІ – св. Івана Павла – до Польщі у 1979 році, коли він неначе закликав поляків до преображення, висловивши це у своєму заклику на площі Пілсудського. Поляки тоді, так би мовити, відкрили себе для себе самих, побачили, скільки їх. За тодішніми підрахунками 1 мільйон людей, котрі прийшли на цю площу, і прийняли заклик змінити цю землю. Це був надзвичайно важливий заклик. А з іншого боку, слова Івана Павла ІІ у Страсбурзі, в Європейському парламенті, про те, що Європа повинна дихати обома легенями – західною і східною. Це, звісно, транспозиція слів, сказаних ще у 1925 або 1926 році одним з російських громадян, який охрестився і сказав це у Базиліці св. Петра у Римі. Але це виражало сенс того, що Європа двох традицій повинна об’єднатися і бути у вільному світі. А третьою особою, яку я би хотів назвати, є Збіґнєв Бжезінський. Гадаю, що він є чудовим втіленням мислення поляків, котрі сформували польську еміграцію. Без Збіґнєва Бжезінського кінцевий акт Гельсінкі у 1975 році виглядав би інакше. Там права і свободи стали елементом третього кошика, що підняло моральну вартість західної демократії на високий рівень.
Адам Шлапка, член фракції «Сучасна» у польському Сеймі:
- Я би також почав з того, про що казали мої попередники, а саме з пам’яті про те, чого мені дуже не вистачає у цей сторічний ювілей незалежності. Це пам’ять про те, що отців-засновників справді було дуже багато, вони походили з різних традицій і зуміли створити спільноту. Це важливо, хоч це й не зовсім відповідь на поставлене питання. Але мені бракує Вітоса, бракує Корфанти, бракує підкреслення ролі Падеревського, Дашинського, Морачевського. Серед всіх прізвищ засновників Пілсудський, без сумніву, називається постійно. Але якщо ми маємо сторічний ювілей, то повинні згадати, що йдеться про надзвичайно різні традиції, котрі сформували спільноту, і саме завдяки цьому її вдалося відродити згодом. Натомість питання стосується радше того, аби назвати фігури, на які ми повинні дуже міцно спертися. Тут я, фактично, вкотре повторюю: Іґнаци Ян Падеревський – це, на мою думку, абсолютно видатна постать, що також демонструє, що весь свій капітал, а насамперед зв’язки, знайомства, власну міжнародну позицію можна зібрати і завдяки цьому успішно боротися за польську справу. А на додаток, можна їй присвятити свій дипломатичний талант. І хоч можна не згоджуватися політично, але тут насправді варто високо оцінити дипломатичний талант Романа Дмовського, який дивовижно себе проявив на Паризькій мирній конференції.
Як другу групу осіб, яку треба прийняти за своєрідний дороговказ, Адам Шлапка називає міністрів закордонних справ вже ІІІ Речі Посполитої:
- Перший – (Кшиштоф – ред.) Скубішевський з уряду Тадеуша Мазовєцького, який задав напрямок. А після нього (Броніслав – ред.) Ґєремек та інші міністри, котрі дуже послідовно вели Польщу до західних структур, хоча на початку це здавалося цілковито маломожливим. І тоді треба було боротися за різні символічні елементи. Адже, як пам’ятаємо, тоді ще існував Варшавський договір, тому цей шлях здавався неможливим. Однак, ота послідовність була дуже однозначною. А чергова група і постать, яку варто згадувати і на яку варто посилатися – це Єжи Ґєдройць. Я маю на увазі його інтелектуальний доробок і (твердження – ред.), що у польських інтересах – чи комусь це подобається, чи ні – аби Польщу оточували стабільні, демократичні, економічно розвинуті держави, дії яких можна передбачити. Отже необхідно, аби ті процеси, які до цього ведуть, цілковито підтримувати. Це шлях східного партнерства. І до цієї групи належить також Яцек Куронь, який говорив про м’який спосіб ведення цієї політики.
Антон Марчинський