Як відомо, у липні цього року польський Сейм прийняв постанову, в котрій оголосив Волинську трагедію 43 року «геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти громадян II Речі Посполитої». Разом з цим було встановлено день пам’яті за загиблими унаслідок цієї різанини. Така постанова відразу викликала вельми неоднозначну реакцію в українському політикумі.
Спочатку у Верховній Раді було зареєстровано проект абсолютно симетричної відповіді, а згодом плеяда українських політиків та громадських діячів звернулася до парламенту у Києві із закликом прийняти ще більш радикальну резолюцію, котра би послужила відповіддю на польську ухвалу. У одній з наших нещодавніх передач ми розмовляли саме про це зі співавторами цього звернення Дмитром Павличком, Іваном Драчем та Володимиром Огризком.
Отже, 8 вересня Верховна Рада врешті відреагувала на сеймову постанову. Однак, за основу резолюції не був взятий ані первинний проект Олега Мусія, ані звернення українських діячів, про яке я щойно згадав. Відповідь виявилася несиметричною. Українські парламентарі висловили «жаль, розчарування і глибоку стурбованість» рішенням польських колег. Також вони згадали про низку двосторонніх домовленостей і спільних заходів, котрі були покликані призвести до міжнаціонального примирення. Проте, всупереч принципу «око за око», про жодні звинувачення у документі не згадано. Хоч, слід тут зазначити, деякі польські ЗМІ, не розібравшись у питанні, розтиражували переконання, що українська відповідь стала значно жорсткішою за постанову Сейму.
А прокоментувати цю подію ми попросили Міхала Бронятовського, головного редактора польської версії журналу «Форбс», та Ярослава Ґузи, експерта з міжнародних справ.
Говорить Міхал Бронятовський:
- Верховна Рада України майже одноголосно прийняла резолюцію про резолюцію. Йдеться про постанову польського парламенту про «геноцид на Волині». Отже, попри дуже голосні заклики з боку націоналістично налаштованих депутатів і гарячих голів, у парламенті з’явився саме цей проект, за який і проголосували. Він дуже примирливий. Звісно, у ньому ритуальним чином, як це можна назвати, говориться про те, що його автори дуже розчаровані та засмучені через прийняття польською стороною такої постанови про Волинь. Однак, вони не відповіли симетрично, кажучи: «а ви теж вбивали». А був такий проект, і він, власне, вже був готовий. Польщу навіть хотіли звинуватити у геноциді лемків, що цілком би вписувалося до правового визначення поняття геноциду.
- Чи ви справді так вважаєте?
- Так, масові депортації вписуються у один з пунктів. Тобто Акція «Вісла» - це геноцид. Якби тих, що провели цю акцію, притягнули до міжнародного суду, то, згідно із класичною дефініцією, це кваліфікується як такий злочин. Отже, вони могли так відповісти, але не відповіли. Сказали лише, що вболівають з приводу політизації питання про Волинь.
- Тут, може, варто навести цитату з української заяви: «Парламент України вважає встановлення Сеймом Республіки Польща «Національного дня пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943-1945 роках» за вияв політизації трагічних сторінок українсько-польської історії».
- Немає чого очікувати, щоби український парламент із ентузіазмом висловлювався у цій справі. Гадаю, що це найменш гостра річ, якою можна було б відреагувати на польську резолюцію. А її вважаю дуже невдалою, оскільки якщо Україна має бути нашим союзником, якщо ми збираємося вести з нею діалог, то його не можна розпочинати із пострілу межі очі, або із удару кулаком…
- Тобто, у обох із цих випадків ми мали справу з резолюціями, скерованими як назовні, так і всередину обох країн? І польський парламент, приймаючи таку постанову, усвідомлював зовнішньо-політичні наслідки, але й мусив приймати до уваги те, що відбувалося у самій Польщі? І те ж стосується українського парламенту. Така симетрія ситуації.
- І це єдина симетрія. На щастя, це не були симетричні резолюції. Натомість, те, що сталося у Польщі, я вважаю це, звісно, за якийсь прояв внутрішнього тиску на депутатів польського парламенту, а не вимог міжнародної політики. Якщо йдеться про неї, це було контрпродуктивно.
Звертаємося до Ярослава Ґузи:
- Чи ви із цим згоджуєтеся?
- Я би додав до цієї дискусії кілька поправок. По-перше, якщо йдеться про геноцид у випадку Акції «Вісла», то – я не хочу входити у юридичний спір, бо, підозрюю, про це можна сказати дуже багато – це визначення зовсім неадекватне, незалежно від того, наскільки необґрунтованою та жорстокою була депортація українського, або лемківського та бойківського населення Прикарпаття. Натомість, якщо йдеться про польсько-українські взаємини, то я також задоволений цією резолюцією українського парламенту, бо вона не висуває звинувачень. А цього слід було найбільше остерігатися, оскільки останні події свідчать про те, що обидві країни майже не вели діалогу на цю тему. Траплялися певні речі, якісь символічні жести, але вони й надалі не переходили в діалог. Тому питання було не вирішене. І надійшов момент, коли його треба було владнати. Внутрішній тиск, безперечно, існував незалежно від того, які пов’язані із ним політичні маневри відбувалися (якщо мова про екстремістські об’єднання – як з одного, так і з іншого боку, зрештою). Існував, однак суспільний тиск. Це факт, що такої постанови неможливо було уникнути. А оскільки цим питанням у незалежній Польщі не займалися десятиліттями, до такого рішення парламент був змушений через суспільний тиск. Якби діалог відбувався, то, можливо, настільки гостра резолюція не була би прийнята. Натомість, на жаль, так сталося. А українці, звісно, мають, так би мовити, своє. Однак, добре, що так сталося. Зараз час на діалог. Зараз ми подивимося на те, наскільки обидві сторони будуть в стані його вести. Маю надію, що, однак, будуть.
PR24/А.М.