Більшість європейських мов пропонує нам вельми суттєве розрізнення поміж двома типами тіла, не виключаючи, зрештою, того, що лише разом вони становлять цілісний феномен тілесності. Отже, починаючи з грецької, маємо soma і sarx. Так отже соматичний українською значить все, що пов’язано з тілом, наприклад соматичні захворювання. Sarx, натомість, ми можемо почути в слові саркофаг, що дослівно значить те, що пожирає плоть, чим певною мірою і є гробниця, труна. Продовжуючи мову про таку двоїсту тілесність у європейських мовах, можу навести й інші приклади: латиною це corpus і caro, сучасною французькою – corps і chair, німецькою – der Körper або der Leib та das Fleisch, англійською body і flesh. Те саме ми спостерігаємо в сучасній українській – це тіло і плоть, що, звісно, випливає з церковнослов’янських відповідників.
Зведення цього двоїстого поняття до одного слова, тобто до самого лише тіла, зі збереженням досить суттєвих відмінностей всередині цього явища, виглядає досить проблематичним. Якщо ми, звісно, не говоримо про побутову мову. Хоча існують і безвихідні, я би сказав, приклади. Адже, приміром, серед сучасних європейських мов є низка, в яких таке розрізнення – на тіло і плоть, нагадую – цілковито зникло. Що, зокрема у філософському та богословському контексті, вимагає виняткової еквілібристики, аби переказати всі пов’язані з такою двоїстістю нюанси. Мовами такими є, щонайменше, польська, чеська та словацька.
Чи ця різниця насправді настільки суттєва, аби варто було на неї звертати увагу? Наведу для початку кілька прикладів слововжитку обох понять у християнських святих текстах. Відомо, що Новий заповіт було написано грецькою, тому розрізнення на soma і sarx було присутнє вже в його оригінальних версіях. Знаний 14 вірш Прологу до Євангелії від Івана, який я вже наводив минулого тижня, звучить так: «Kai ho logos sarx egeneto». В Острозькій Біблії, виданій наприкінці 16 сторіччя церковнослов’янською мовою, маємо «И слово плоть бысть». Тут, щоправда, зникає нюанс, пов’язаний зі ставанням, яке також має величезне значення, але відкладімо наразі це питання. Отже, хоча в перекладі Івана Огієнка – найрозповсюдженішому українському перекладі Біблії – цю фразу подано як «І Слово сталося тілом», більш дослівним є переклад авторства Олександра Гижі, де ми читаємо: «І Слово стало плоттю». Тут можна додати, що польською безальтернативно йдеться лише про ciało, себто тіло – мова не залишає перекладачеві іншого виходу. Хоча у Вульґаті – латинському перекладі святого Ієроніма – повну відповідність грецькому оригіналові було збережено: «et Verbum caro factum». Дана цитата є, однак, дуже показовою ілюстрацією ролі того, що грецькою зветься sarx, а українською – плоть. Зазначу наразі лише один пов’язаний з нею аспект – це певне остаточне суще, те, чим врешті ставання стає, в чому воно виявляється закарбоване. Що стає? Читаємо в Івана про Слово (писане з великої літери, звісно). Але також – дещо забігаючи наперед, а аргументи лишаючи на потім – можу сказати, що плоттю також стає тіло. Хоча це не виключає згодом і зворотного руху.
Маємо також інший приклад: «touto estin to soma mou» – «це тіло Моє», – наводить слова Ісуса Євангеліст Матвій. І тут справді вже йдеться про тіло – грецьке soma або латинський corpus.
І ще один новозаповітний приклад, аби різниця між обома поняттями стала більш очевидною. Отже, коли святий Павло в своєму посланні до колоссян говорить про гріховне, зіпсоване тіло, він застосовує дуже цікавий зворот: «to soma tes sarkos», що можна було б перекласти, як «тіло плоті» або «плотське тіло». Однак, що це значить з перспективи мови, яку ми вживаємо у побуті, залишається радше загадкою. Тому нічого дивного, що українські перекладачі здебільшого воліли просто назвати таке тіло гріховним, хоча видавці Острозької Біблії не побоялися тут «тњла пло'ти», зазначаючи у дужках «грњхо'внаго». Як я вже зазначив, польською цього нюансу, на жаль, виразити неможливо.
Для чого всі ці приклади? Для того, аби показати, що двоїстість того явища, яким є тіло, присутня і в побутовій мові, і в сакральних текстах, дуже важливих для європейської цивілізації. Однак, коріння сягає ще глибше, а його існування вже засвідчила антична філософська традиція.
Давньогрецькій мові, на якій ця традиція починала творитися 2,5 тисячі років тому, як мало якій іншій мові притаманна надзвичайна багатозначність її слів. Не всіх, звісно, проте їх справді багато, і одним з таких відомих прикладів є слово xenos, що останнім часом на слуху, скажімо, через поширення ксенофобії, тобто страху перед чужинцями. Xenos, однак, значив грецькою і чужинців, і гостей, але й самих господарів, що таких чужинців приймають.
З іншого, натомість, боку в цій культурі ми маємо справу з різними поняттями, що, на перший погляд, стосуються того самого явища, однак вони не є синонімами, бо представляють цілковито різні його аспекти. Видатний угорсько-швейцарський класичний філолог та релігіознавець Карл Керен'ї наводить приклад такої пари грецьких слів, що на українську однозначно перекладаються як життя. Він говорить про zoe і bios. Ми знаємо їх, скажімо, з таких понять у нашій сучасній мові, як зоологія та біологія (котрі, однак, небагато можуть нам розповісти про свої грецькі джерела).
Керен’ї каже, що перше з цих слів – zoe – значить життя в його абсолютній загальності, життя безмежне, що триває на планеті, і чий кінець та початок укриваються у мороці невідомого. По суті, можна сказати, що ані кінця, ані початку життя це не має. Це життя як таке, що, однак, не знаходить якогось конкретного виміру. Воно єднає мене і Вас із тваринами, рослинами і бактеріями тощо.
Та, говорячи про своє власне життя, ані я, ані Ви не зможете назвати його zoe (якщо ми маємо називати речі своїми іменами). У випадку, коли йдеться про наші життя, ми мусимо вдатися до того, чим є bios. Звідси – біографія. Адже це друге слово значить життя конкретне, індивідуальне, таке, що має початок і кінець та, зрештою, без таких меж воно просто неможливе: народження і смерть просто необхідні для того, аби про життя-bios, життя індивідуальної істоти – людини, тварини тощо – просто можна було вести мову. Аби його просто можна було описати, вхопити за допомогою слів. Звісно, ми говоримо й про zoe, але будь-який її опис занадто абстрактний і невловимий, аби можна було скласти про неї якесь чітке уявлення.
Такі приклади можна наводити дуже довго, але тут важливо, що те саме відбувається з тілесністю як із сумою тіла і плоті. Тіло бо – відповідник soma – не в побутовому, звісно, а в такому вихідному слововжитку, можна порівняти із zoe. Воно так само загальне і – що цікаво – неподільне. Саме тому, до речі, у християнському богослов’ї можлива мова про містичне тіло Христа, частинами якого є всі члени церкви. Однак, будь-які спроби описати те, чим є soma, приречені на поразку. Бо хочемо того, чи ні, ми неодмінно, здійснюючи таку спробу, вдаємося до термінів, пов’язаних із конкретною, фізичною тілесністю, що її давні греки називали sarx і яка українською зветься плоттю. Вона є тим, з чим ми безперервно маємо справу протягом всього свого не менш конкретного, побутового життя, отого, що Керен’ї називав bios. Плоть можна описати. Більше того, її можна торкнутися, або ж торкнутися нею. Вона беззаперечно має початок і кінець.
Плоть і тіло, звісно, між собою пов’язані, проте вони аж ніяк не тотожні.
Чому так є? У чому полягає ця різниця? Чи не найважливішим мотивом Аристотелевої «Метафізики» є, на мою думку, розрізнення між двома типами речей, яке він там пропонує. Отже, каже він, є речі можливі, а є речі дійсні або також сповнені. Можливість він називає dynamis, а дійсність, актуальність – energeia. У своїй можливості речі спроможні стати будь-чим і такий спектр відкритих перед ними шляхів розвитку не має меж: глина, скажімо, може стати частиною ґрунту для рослин, багном, черепицею, порцеляновим посудом або скульптурою, а може також розпастися на атоми і так далі, і тому подібне. У своїй актуальності для конкретних речей межі розвитку визначені дуже чітко і вузько: якась конкретна глина стане врешті тільки порцеляною, або тільки черепицею, або ж взагалі ніколи нічим не стане. І виявляється, що Аристотель казав не про два різні типи речей, але про два їхні різні модуси, як це називають філософи, або їхні два різні стани. І те, й друге є глиною, та в одному стані йдеться про її необмежений і абстрактний вимір, а в іншому – про найбільш конкретний.
Так само й коли йдеться про тіло і плоть, то й те, й друге є різними сторонами одного явища. Однак перше невпинно змінюється, стає – і може ставати – чимось щораз новим, а друге – вже стало. І, до речі, саме воно і тільки воно – це тіло конкретне і приземлене, плоть – спроможне розповісти нам про свою безмежну попередницю.
Антон Марчинський