Тіло тілу не рівне. І не про те йдеться, що тіла бувають великими й маленькими, здоровими й не дуже, та навіть не про те, що вони бувають живими і мертвими. Адже тут може йтися про тіла різних істот, а також йтися про те, що тілесність кожної з таких істот може складатися не з цілісного тіла, а з різних його відмін, зазвичай із двох. У цьому випадку може йтись і про те, щó в своїй найважливішій мабуть книжці описував історик Ернст Канторович, розповідаючи про два тіла короля. А також ідеться про те, про що йшлося як у християнській – і не лише – антропології, де часто мова була про тіло внутрішнє і тіло зовнішнє, так і чи не в переважній більшості найважливіших феноменологій тілесності у філософії ХХ сторіччя. В останньому випадку також йшлося здебільшого про тіло внутрішнє, що переживалося суб’єктивно і, власне кажучи, становило суб’єкт як такий, і тіло предметне – неначе його зовнішню оболонку, в якій воно являлося іншим, в якій інші тіла являються нам – саме тому власне тіло ми сприймаємо зовсім інакше ніж тіла інших. Окрім назв цих двох типів тілесності, поданих національними мовами (німецькою – der Körper і der Leib, французькою – le corps і la chaire), вони також називалися за притаманними їм властивостями: тіло суб’єктивне або тіло феноменальне, з одного боку, і тіло об’єктивне – з іншого, як це, відповідно, було в Едмунда Гуссерля та Моріса Мерло-Понті, невидиме і видиме – знову ж таки у Мерло-Понті, тіло органічне і тіло об’єктивне – у Мішеля Анрі, або ж так поетично, як і належить поетові, простір болю і простір кольорів – у Поля Валєрі, на чиї слова звернула увагу польська дослідниця філософії тілесності Моніка Муравська.
Але може теж бути інакше і не надто традиційно. Так, як я це представив минулого разу, наводячи давньогрецьке розрізнення між двома типами тілесності – soma та sarx. Зрештою, тут також можна перше з них зрозуміти як внутрішнє тіло, а друге – як тіло зовнішнє. Однак, як я розповідав при нагоді попереднього фейлетону, грецькі джерела дозволяють тут побачити в них, з одного боку – у soma – тіло, що стає чимось, та чинить це невпинно, без кінця, стає щораз більше тілом, досконалішим тілом. Наприклад, як у випадку гімнастики, що дозволяє нам своє тіло вдосконалювати. У другому ж випадку, sarx – це тіло, що вже чимось стало, тіло сповнене і відчутне. Воно, як те, що є сповненням, звісно, виводить свою генеалогію з тіла, що сповнювалося. Та не забуваймо, що ота динамічна відміна тілесності сповнюється невпинно, ніколи не зупиняючись в якійсь одній формі. Тому здебільшого свідоцтва sarx про soma неправдиві, а це єдині свідоцтва, що ми їх маємо. Та облишмо ці нюанси і я не повторюватиму сьогодні вже сказаного раніше. Хочу лише зазначити дві речі. По-перше, нашим фізичним тілом у найбільш побутовому розумінні беззаперечно є те, що зветься sarx. А по-друге, за свідоцтвом sarx під ним криється soma, тобто, як каже, динамічна протилежність сповненої тілесності. Одне виявляється неначе вбранням для другого. Або маскою…
Та хочу спочатку завершити мову про нерівномірність, що стосується тілесності. Адже й частинам тіла, просто з огляду на їхні різні функції, традиційно приписується різний статус. Раніше я вже розповідав про те, що Платон, з огляду, власне, на ці несхожі між собою функції різних частин тіла, навіть у відповідності до них розділив у діалозі «Тимей» душу. Та зрештою, про що нам говорить вже мова – і не лише українська – головує тут голова. А оскільки різні її частини також мають різні функції, то й щодо них не можна стверджувати рівності. І продовжувати це можна ще довго.
Проте, певна частина тіла, що, власне, знаходиться на голові, відіграє тут особливу роль. Вона, правда, не вирішує, як цьому тілу поводитися, вижити, розвиватися. Вона й не дбає про його підтримання більш безпосередньо, як у випадку кінцівок, або – в іншому сенсі – у випадку шлунково-кишкового тракту. Та однак у дуже багатьох ситуаціях саме ця частина бере на себе репрезентацію, уособлення тіла. Я маю на увазі, звісно, обличчя. І це обличчя є тим, що можна було би приписати грецькій sarx, а отже тим, що дає зрозуміти, що за ним щось криється – щось таке, чому воно дає вираз. Дає вираз, але також дивиться.
Ціла християнська іконологія збудована довкола цього поняття. Лики на іконах є тим містком, що покликаний вести від видимого до невидимого, до того, що до цих ликів жодним чином не зводиться. Але також ці лики, як і решта елементів ікон, вписані в зворотну перспективу – особливу композицію, що покликана у цих творах замінити місцями ролі особи перед іконою та самої ікони: це ікона стає тим, хто дивиться на людину, яка перед нею стоїть, а не навпаки.
Обличчя – le visage – виявилось і філософським поняттям, про яке, дуже близько до цього розуміння, однак не ідентично, і чи не найбільше в ХХ столітті, писав ще один феноменолог – Емманюель Левінас. Обличчя – це те, через що у першу чергу являється до нас інша людина – інший (з маленької літери), те, в чому явиться до нас Бог – Інший (з великої літери). Левінас був філософом і талмудичним богословом, і поміж цими двома його ролями радше не можна було провести чіткої межі.
Ми могли б сказати, що обличчя – це те, що ми можемо побачити в першу чергу, зустрічаючи іншу людину і навіть негайно складаючи про неї своє перше враження. Та це не було б згідне із Левінасовою думкою. Обличчя, каже він, побачити не можна, бо коли ми розглядаємо очі, вуста, носа, зморшки на лобі чи бородавку на підборідді тощо, самим цим ми це обличчя зводимо до ролі предмета, з яким мусимо мати справу у власному світі, не порушуючи його. Таке обличчя стає радше фасадом, як це називав Левінас, що може скривати в тілесному предметі, що він раптом опинився перед нашими очима, якусь живу істоту, та зовсім необов’язково давати їй вираз. Ніби обличчя, але по суті – маска. Ця маска щось нам говорить, а ми, не завжди беручи її слова до серця (а беремо їх тільки тоді, коли вони стосуються нас самих), щось їй відповідаємо.
Часом, однак, нам може явитися, якщо, звісно, ми йому це дозволимо, інакше обличчя, справжнє – обличчя іншого. Це обличчя безхатченка, сироти, удови, біженця, голодної, стражденної людини, що звертається до нас по допомогу, аби вижити, що чогось від нас хоче – захисту, відповідальності, що нас лякає до самих нутрощів. А де tremendum, там і sacrum – якщо ми не відкинемо цього обличчя, перетворюючи його у предмет, то поруч із жахом воно може викликати в нас благоговіння. Й тоді виявляється, що воно прийшло до нашого світу, нашого дому, стало на порозі і застукало в наші двері, увірвавшись у наш дуже приватний затишок, який воно навіть рознесло вщент – адже збентежило нас, налякало, приголомшило. Та виявилося, що ним як маскою ніщо інше вже не прикривається – це воно саме бентежить, це воно саме, наче тріска, що вбилася в наше власне тіло, не дає нам спокою. Воно ні за чим не криється і не сховатися від нього – навіть якщо хочеться, закривши власні обличчя, неначе троє учнів на горі Фавор.
Таке обличчя іншого, якщо ми спроможні його прийняти, дозволяє побачити не лише те, що інший гідний життя не менше за мене, і що він відрізняється від мене, але й те, що я за нього відповідальний, я маю бути до нього добрий, маю посунутися на своєму місці. Та маючи через нього справу з тим іншим, я ніколи не зможу довідатися, ким є цей інший. Тільки-но я починаю його пізнавати – розглядати очі, вуста, носа тощо – обличчя зникає. Зрештою, після нього й так за будь-яких обставин лишається тільки слід. Обличчя, згідно з думкою цього філософа, вже явиться як слід.
У Старому заповіті розповідається дуже важлива – безперечно також і для Левінаса – історія про гостинність Авраама. Це історія про трьох мандрівників, які прибули до єврейського патріарха і яких він прийняв у себе як найдорожчих гостей, частуючи під дубом Мамре. Трьох мандрівників, які виявилися посланцями Бога – янголами, чиї лики, обличчя ми бачимо, зокрема, на іконі Святої Трійці Рубльова. Авраам прийняв їх, не впізнавши і не пізнавши, і, що також важливо, в лиці іншого (з маленької літери) він прийняв Іншого (з великої). А це змінило його життя.
Певною мірою й тут обличчя могло видаватися на початку маскою, але це маска, що врешті виявилася справжнім обличчям. Однак, обличчям, підкреслю ще раз, що явиться у сліді. Так, коротко, якщо йдеться про Емманюеля Левінаса.
Та при цій нагоді не можу не зазначити на кінець ще одної важливої речі. Отже, я сказав, що обличчя є тим, що притаманне sarx, хоч у ньому – всупереч всім законам світу, до якого ми звикли – може являтися інший, значно більш динамічний і невловимий тип тілесності – soma. В одній із попередніх передач я розповідав про те, що польська мова належить до тих нечисленних європейських мов, де така двоїстість тілесності виражається лише за допомогою одного слова – ciało, власне. Відповідник української плоті дуже давно набув суттєво відмінних значень, отже сьогодні в побутовій мові слово płeć – це стать. Однак, не тільки, бо вже як архаїзм, та ще наведений у словнику польської мови, слово це значить шкіру на обличчі та вказує, отже, на найбільш показовий аспект sarx.
Однак і саме обличчя, яке польською зветься twarz, якщо дослідити етимологію цього слова, має ті самі джерела, що й давньогрецька sarx, тобто сягає спільного авестійського кореня, більш відомого вже в тому вигляді, якого він набув у санскриті. Попередницею понять twarz і sarx було поняття тваштар, яке вказує на акт творіння. Це чітко можна почути в самому цьому слові. Йдеться про творіння шляхом надання виразних форм, відсікаючи все зайве. Недарма в Авесті цим словом називався творчий аспект Ахура-Мазди, а в Ригведі Тваштар – прийнявши власне обличчя – стало іменем бога-деміурга, що творив, відсікаючи і надаючи форми.
Антон Марчинський