Більшість найважливіших подій, у тому числі й свята – те, на що ми чекаємо, що можемо передсмаковувати, боятися, а відтак згадувати – насамперед переживаються нами не в момент їхнього тривання, але тоді, коли, власне кажучи, вони ще або вже неактуальні. Такі події – це миті, що ось-ось мають надійти, заповідаючи себе з усією урочистістю: і як свято, і як суд. Свято і суд заразом. Готуємося до них: поспішаємо вирішити відкладені справи, прагнемо зустріти їх в усій своїй силі, в усій красі. Ось-ось цей суддя-мить увійде, і вже минає, що «й оком не змигнеш». І залишає післясмак суміші сум’яття і жалю: минуло, але що це було? І чи було насправді? Адже того, на що так чекали і що промайнуло перед очима, важко навіть вписати до часу, який з усією скрупульозністю ми розкладаємо по поличках власної історії. Що бо вписати на відповідній картці у своєму архіві: мить? Чим вона була? Якою була? От би її спинити й роздивитися. Як би нею насолодитись? Якщо це можливо, тобто якщо про час як плинність і тривання тут ідеться…
Дай руку, переб’єм!
Як буду змушений гукнути:
«Спинися, мить! Прекрасна ти!» -
Тоді закуй мене у пута,
Тоді я рад на згубу йти.
Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,
Тоді хай послух твій мине,
Годинник стане, стрілку зронить,
І безвік поглине мене.
Це відомі слова Фауста Ґете в українському перекладі Миколи Лукаша. Слова, в яких Фауст пристає на заклад Мефістофеля, аби віддати йому свою душу за мить щастя. Слова, про незносність часу, плинності і непевності, що є найбільшим з усіх випробувань, які спадають на людську долю. Слова про невловимість щастя.
Але також це слова про протиставлення часові миті. Вони неспівмірні не тому, що друга становить лише частину першого. А ніяк! Адже можна було б сказати, що весь час і все людське життя можуть зміститися в одній миті. І так кажуть. Але й не про це тут йдеться. Вони неспівмірні, бо становлять протилежності одне одного і зустрічаються лише через взаємне заперечення. Час складається з очікування на мить і спогаду про неї. Він триває, вона – ні. Часові хоч і не можна дати визначення, але можна описати пов’язані з ним переживання. У випадку з миттю й це неможливе, адже беручись за неї, ми неминуче зіслизаємо у простір часу, кажучи про мить, яка або має надійти, або вже минула. Ба, вона, безперечно, і – саме щомиті - минає. Та лише спробуйте підібрати до її опису одне бодай слово, або – з наглого оніміння про неї – видайте один хоч би зойк чи зітхання, щоб її зазначити, і цього не вдасться. Вона промайне перш, ніж лише – навмисно чи ні – спробуємо її вхопитися.
Це «перш, ніж» миті відносно кожного нашого слова, зойку чи зітхання, стосовно кожного нашого руху і нас самих, переживається нами тут і тепер лише доки не намагаємося миті збагнути, усвідомити. Інакше, натомість, вона явиться нам наче – за Левінасом – божественний Інший – лише в її діахронічності, тобто як слід. А де слід, там і таємниця: хто ж це його лишив або що його лишило?
„Werd ich zum Augenblicke sagen: Verweile doch! Du bist so schön!“, - пише Ґете, називаючи те невловиме, про що йдеться Фаустові і про що ведемо тут мову ми. ‘Augenblick’ – мить, власне. Це, отже, те, що не належить ані часу, ані світу, не для повноти нашого життя ані тепер, ані тут. Бо інакше нащо б Фауст занапащував власну душу заради того, що й так мав?
Зрештою, тут варто розставити всі крапки над і: мить це не що, тобто не якесь суще, яке можемо вхопити, описати, визначити йому місце у своєму календарі або ж вписати його до реєстру поміж інших миттєвостей власного життя. Мить – це як: як ми занурюємося в світ і в самих себе, як ми переживаємо свою присутність у ньому – колись і тепер, а також як ми це «як» намагаємося, зрештою, вхопити. Адже, якщо подивитися на значення слова «Augenblick», воно дослівно вказує на стан, коли «і оком не змигнеш», як це є в українському фразеологізмі, або ж як є в слові «okamgnienie», тобто в повному польському відповіднику цього німецького поняття.
Воно ж, натомість, має свій грецький прототип, навіть два. В першу чергу, безперечно, це kairos – особливий час, що становить заперечення часу повсякденного, яким є сhronos. Притому, будучи запереченням, він не є кінцем часу, але – як Джорджіо Аґамбен зауважує в книзі «Час, що лишається» - часом кінця: «це час, який підлягає скороченню, стягується і лише починає сягати свого кінця» (ho kairos synestalmenos estin, 1 Кор. 7, 29), або, якщо бажаєте, час, що лишається поміж часом та його кінцем», інший час, інакший, бо вчасний, на часі, саме тоді, коли треба. Kairos – це також у відповідний момент, - підказує нам грецький словник Октавія Юревича, - і у відповідному місці, відповідний, важливий, критичний і небезпечний, смертельно небезпечний. Kairos – це час суду. Kairos – відповідна, тобто достеменна мить – це завжди криза. Krisis – це бо також з грецької – і є остаточне рішення, присуд, що у повсякденність вписується як її заперечення. Чим бо є підбиття підсумків?
Саме тому, пишучи про Augenblick тією ж мовою, що й Ґете, інший німецький філософ Мартін Гайдеґґер наголошував, що його «слід розуміти в активному сенсі як екстаз». А екстаз, як відомо, тобто грецька extasis – це вихід або поза себе, або поза якісь звичні обставини. Мить є, отже, чимось винятковим, непересічним, таким, чого ми не переживаємо надто часто, а по суті, з чим – у світі, який (і якщо) оплів нас своєю рутиною – ми намагаємося не стикатися взагалі. На наше щастя, або на біду, трапляється щось, що за цю рутину сильніше. І тоді – перед лицем своєї скінченності, передусім – ми спроможні увійти в мить. Знову, як Фауст: «Годинник стане, стрілку зронить, І безвік поглине мене».
«Феномену миті, - продовжує Гайдеґґер, - принципово не можна прояснити, виходячи з "теперішності". "Теперішність" – це часовий феномен, що належить до часу як внутрішньочасовості: "теперішнвсть", "в якій щось з’являється, минає чи присутнє". Натомість в Augenblick – в такій фундаментальній миті, - пояснює філософ, - ніщо не може ставатися або з’являтися. Таке мигання ока дозволяє лише зустрічати явища світу, що можуть бути присутніми «в якомусь часі». А отже, спрощуючи, можна ствердити, що це мить створює подекуди основу для досвіду часу в його плинності – його минулого, теперішнього і майбутнього, які можна описати, і всього того, що їм прислугує – а не навпаки.
Це вона – мить – є тим, чого жадає Фауст, тим, заради чого прагне себе занапастити, тим, що його таврує, заплямовує його істоту. Чи могло б, однак, бути інакше? Чи повне і питоме переживання миті справді вимагає жертви? Чи, інакше кажучи, кайрос може бути вільним від того, що грецькою зветься kairios – вбивчий, смертельний, серйозний; чи він може не бути судом? Чи кайрос може не бути кайросом? Це питання, відповідь на яке дає сама мова. Зрештою, Ґете не міг не знати й про другий правзірець німецької миті, Augenblick. Ним є stigme – стигма, пляма, тавро, з яким ми народжуємося, спроможні переживати мить, прагнути її, намагаючись спинити.
Антон Марчинський